Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Не чужі, Аріна Вільде 📚 - Українською

Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не чужі" автора Аріна Вільде. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 97
Перейти на сторінку:

Ну, ось і все. Тепер точно вільний. Хотілося б мені напитися, от тільки завтра на службу. На жаль.

Я впав на ліжко, намагаючись заснути. Але натомість все крутив у руках телефон, вдивляючись у мапу в додатку служби таксі та спостерігаю за тим, де зараз Лєра.

За пів години автівка зупинилася поряд із її домом. Звісно ж вона не написала мені, що дісталася нормально. Тепер, за планом, вона взагалі не повинна захотіти нічого про мене чути.

Ну й чудово.

Останнє, про що думав, засинаючи — про її губи, які так хотілося попестити сьогодні.

***

Наступного дня я зганяв всю свою злість на курсантах, потім на боксерській груші. А коли повернувся у свій кабінет і усівся на стілець, щоб заповнити чортові папірці, до мене без стуку влетів розлючений Смоленський.

Погані справи, — подумав я. — Тактика була невірною.

— Ти що собі дозволяєш, щеня? — закричав він, не звертаючи жодної уваги на те, що в приміщенні ми не самі.

Хлопці витягнули шиї, дивлячись на нас переляканими поглядами. Заступник міністра в люті — це не до добра.

— Ви про що, В’ячеславе Володимировичу? — прочистивши горло, незворушно питаю я.

Самому ж трохи ніяково стає. Невже Лєра розповіла все в подробицях батькові про вчорашнє побачення? Дідько, чим я вчора думав?

— Послухай мене, Леонов, — він упирається долонями в мій стіл, нахиляється вперед. Тепер наші обличчя знаходяться одне навпроти одного. У його погляді читається неприкрита погроза. — Якщо з очей моєї доньки впаде ще хоч одна сльоза — я тебе знищу. Зрозуміло тобі?

Удар кулаком об стіл. Та такої сили, що всі предмети підскочили разом.

— Я тобі що наказав? Зробити її найщасливішою у світі. Так якого біса вона вчора повернулася вся заплакана, а сьогодні з кімнати не виходить? Що у вас там сталося?

— Те, що ви й наказали зробити, — єхидно промовляю я, по-справжньому розлютившись, і припиняю контролювати потік своєї мови. Дах зриває остаточно від усієї цієї маячні та безсилля, і я видаю:

— Дівчинка всього лише невдало віддалася мені на першому побаченні. Лєрі не сподобалося, мені теж не дуже. На цьому ми й закінчили, вирішивши розійтися.

— Ах ти, покидьок, — він хапає мене за комір сорочки та смикає на себе.

Я не вириваюся. Моє обличчя перекосило від цинічної усмішки. Погляд Смоленського витримую з гідністю, хоча дихати вже стає майже нічим. Заступник міністра раптово згадує, що ми не самі, й різко відпускає мене. Повертається до хлопців.

— А ви чого витріщилися? Геть пішли! І двері за собою зачиніть.

Уся будівля здригається від його крику. Тепер точно чутки поповзуть про мене й не відкараскатися від них уже.

За кілька секунд ми залишаємося вдвох. Я потираю шию. Смоленський з останніх сил тримається, щоб не вбити мене. Можливо, не варто було його так злити, але хотілося показати, чого саме він домігся своїми наказами.

— Отже, так, даю тобі рівно місяць. Ти мою доньку збезчестив, отже, зобов’язаний одружитися. Не знаю як, але вибачення її вимолиш. Я людина старих поглядів — зіпсував дівку, отже, несеш за неї відповідальність.

— Е-е-е, вам тоді не мене змушувати на ній одружитися треба, — сторопівши від такого повороту подій, промовляю я.

Раптом в голову стрільнула дивна думка — раптом Лєра залетіла від когось, а з моєю допомогою її репутацію намагаються відбілити.

— Я з тобою зараз не жартую, — гарчить Смоленський.

Його обличчя вкрилося червоними плямами, він ривком зриває із шиї краватку, метушиться кабінетом.

— Послухайте, В’ячеславе Володимировичу, вашій доньці всього двадцять, у неї ще все життя попереду, навіщо їй я? Ви уявили себе вершителем доль, от тільки не врахували, що вибір маємо робити ми самі, — намагаюся заспокоїти його, але пізно. Мені варто було думати, що казати, а натомість собі тільки гірше зробив.

— Ти або дослухаєшся моєї поради, або я поведу доньку на медекспертизу, а потім у поліцію. Судячи з усього, твоє ДНК на ній із легкістю знайдеться. Ти сядеш, Леонов. Уже я попіклуюся про це. І життя родині твоїй зіпсую. У твого брата бізнес серйозний, одне моє слово — і він разом зі своєю компанією піде на дно. І хто тоді молодшу сестричку вчити за кордоном буде? Так-так, я вже з’ясував про всіх членів твоєї сім’ї. Тож вибір за тобою.

— Вибір? — різко підіймаюся зі свого місця, і стілець з гуркотом падає назад. — Це ви називаєте вибором? Та знайдіть ви собі іншого кандидата в зятя, — кричу я, анітрохи не піклуючись про те, хто переді мною.

— Я все сказав. І спробуй тільки Лєрі хоч слово про нашу розмову сказати. Ми з тобою ніколи не бачилися і про неї не розмовляли, зрозуміло тобі?

— Тобто? Це не вона попросила вас натиснути на мене, — з подивом питаю я.

Смоленський розсміявся.

— Лєра ніколи ні про що не просить. Занадто горда. Уся в матір.

Потім різко замовкає і стає вкрай серйозним. Поправляє комір сорочки, відходить до дверей.

1 ... 47 48 49 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чужі, Аріна Вільде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не чужі, Аріна Вільде"