Читати книгу - "Заміж за Темного, Ешлі Голд, Ксенія Мур"

-  Ти чудово трималася, - похвалив мене Клод. – Якщо так буде і на балу, то ніхто нічого не запідозрить.

-  Мені б твою впевненість – важко зітхнула я. – Одна справа спілкуватися з однією людиною, про яку мені хоч щось було відомо. До того ж, будемо чесними – майже весь час говорив ти, а я лише декілька фраз додала. І зовсім інша – ціла купа людей, які знають мене, а я про них нічогісінько. Як ти там був сказав? Знайомі незнайомці? Ти ж не зможеш бути поруч зі мною весь час і шепотіти мені на вухо хто з них хто і як їх звати.

Клод не відповів нічого, лише покивав головою – чи то погоджуючись з моїми словами, чи з якимись думками у своїй голові, якими не поспішав поділитися зі мною. Він узяв мене за руку і повів до крісла, яке стояло поруч з каміном. Мабуть чоловік помітив, що я почала злегка тремтіти. Можливо у кімнаті і справді було трішки прохолодно, хоча раніше я цього не помічала. Більш вірогідно, що пішов відкат від сплеску адреналіну. Цікаво, а чи адреналінова залежність лікується у цьому світі? Бо у нашому, здається, ні. А якщо врахувати скільки мене ще чекає стресів попереду, то передоз мені гарантований.

Клод простяг руку до дров, що акуратною гіркою вже лежали всередині каміну, і вони спалахнули.

-  Посидь поки що тут. Зараз Риза принесе тобі відвар. І не криви свого гарненького носика, кицю, - усміхнувся він на мою гримасу. - Тобі потрібно відновити сили. Я скоро повернуся.

Схоже мене зараз почастують якимось новим зіллям. Чи тим самим? Можливо воно у них, як пігулка номер вісім, як казала одна моя знайома, тобто має рятувати від будь-якої хворі – з голови й до п’ят. Та начхати! Аби допомогло, бо поки що навіть тепло вогню, яке поступово огортало мене, наповнюючи повітря приємним запахом, не вгамовувало бридке тремтіння.

 Бал... Це слово все ще горіло у моєму розумі, викликаючи різні емоції: страх, занепокоєння, невпевненість. Я намагалася себе заспокоїти, глибоко вдихаючи тепле повітря з каміну і, прикривши очі, відкинулася на зручну спинку крісла. Я спробувала уявити, яким має бути цей бал. Можливо, він буде наповнений елегантно одягненими людьми, які граційно ковзають по паркету під звуки оркестру, а навколо будуть стояти величні, розкішні букети чарівних квітів. 

Можливо… Але в пам’яті вспливли злорадні посмішки чванливої знаті, що тішилася з ганьби дівчини, яку Лортон привселюдно принизив. Ця зграя стерв’ятників, охочих поласувати свіжими плітками, будуть невідривно стежити за кожним моїм кроком і ловити кожне сказане слово. Сподіватися загубитися серед натовпу було б занадто наївно. А тим паче після оголошення про наші з Клодом заручини, будь вони неладні.

Згодом, Риза з'явився з відваром. Як і минулого разу, цей напій мав якийсь невизначений, але не неприємний смак. Але точно це будо інше зілля. Я випила його, намагаючись не звертати уваги на дивний присмак та похмуре обличчя служниці, яка стояла поруч і чекала, щоб забрати склянку. Тепер я принаймні знаю її ім’я.

-  Дякую, Ризо, - усміхнулася демониці, але здається, що намагатися пом’якшити її це все одно, що спробувати домовитися з голодним левом-людожером. Та й то, шанси з левом більш перспективні.

 В цей час повернувся Клод. Служниця, забравши з моїх рук спорожнілу склянку, відвісила йому шанобливий поклон і залишила нас наодинці.

-  Тримай, - Темний простягнув мені елегантні золоті сережки з підвісками у формі невеликих зірочок.

-  Ти думаєш, що нова прикраса має мене розрадити чи додати впевненості у собі? Я маю їй зрадіти і в долоні поплескати?

Я дивилася на чоловіка з щирим здивуванням і навіть обуренням. Він справді вважає мене настільки пустоголовою чи що? 

-  Коли ти дізнаєшся на що здатна ця річ, то ще й як зрадієш. Це "Зоряна Пам'ять" - артефакт, що дозволить тобі засвоїти величезний об'єм нової інформації. Одягни їх, і вони допоможуть тобі з легкістю запам'ятати імена, обличчя і історії тих, з ким тобі доведеться зустрітися на балу. 
Оце й справді дивовижна штукенція! Цікаво, як вона працює?

Я швиденько наділа сережки, які виявилися настільки легкими, що майже не відчувала їх вагу. І нічого не сталося. В голові не з’явилися жодні нові знання чи спогади Мелісандри, які б стали мені у нагоді.

-  Не працює, - розчаровано простогнала, подивившись на Клода, який після моєї заяви розреготався.

-  Кицю, а ти що сподівалася, що все саме з’явиться у твоїй світлій голівці? Та ти виявляється хитрунка і ледащо! Ні, люба, це не так працює. Я буду тобі показувати і розповідати все, що ти маєш знати, а ти, як зразкова учениця будеш слухати і запам’ятовувати.

-  Я ж не знала! А тобі тільки дай привід наді мною познущатися, - пробурчала ображено.

-  Та хіба ж це знущання? Я ж ще навіть не починав. Та зволікати з навчанням ми не можемо – часу обмаль, а роботи багато. То ж обирай – твоя кімната чи моя?

-  А до чого тут кімната? – підозріло запитала, встигнувши намалювати в голові цілу серію не зовсім пристойних картинок. Він же на це натякає?

-  Лише для того, щоб нам ніхто не заважав і нічого зайвого не почув. Хоча я й довіряю своїм слугам, та все ж краще не ризикувати. А ти про що зараз подумала? 

Я відчула, як зрадницький рум’янець проступив на моїх щічках і від цього ще більш знітилася. А що, хіба я винна, що через його постійні непристойні натяки, це перше, що спало мені на думку? А цей гад, замість того, щоб делікатно промовчати – хоча про що це я, Клод і делікатність речі не сумісні – продовжив з задоволеним сміхом:

-  Кицю! Здається мені, що ти так зашарілась не від думки про навчання. Якщо наполягаєш, то ми можемо й пізніше розпочати, а зараз прослідувати вслід за твоїми фантазіями.

-  Ти… Ти… - я так і не підібрала, як його обізвати, бо все те, що крутилося в голові, хороші дівчатка вголос не кажуть. – Я нічого такого не мала на увазі. Сам сказав – часу обмаль, то ж давай не гаяти його на пусті теревені! І якщо обирати, то краще моя кімната.