Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

– Нізащо не подумав би, сер, – сказав той, – наче горіхи можна зберігати так довго – хоча мені, звісна річ, відомо, що консервація творить чудеса.

Пуаро глянув на слугу й усміхнувся.

Розділ двадцять восьмий

Пуаро в ролі білки

Детектив вирушив на запланований обід, маючи запас часу в три чверті години. На те існувала причина. Авто доправило його не прямо в Монте-Карло, а дало гаку через Кап-Мартен та віллу леді Темплін, де Пуаро попросив зустрічі з міс Ґрей. Леді саме перевдягалися, і візитера провели в невеличку вітальню, куди після трьох-чотирьох хвилин очікування до нього зазирнула Ленокс Темплін.

– Кетрін іще не зовсім при параді, – сказала вона. – Може, передати їй щось – чи все ж волієте зачекати, доки вона спуститься?

Пуаро задумливо глянув на неї, але хвилину-другу зволікав із відповіддю – так, наче рішення, яке належало ухвалити, мало неабияку вагу. Очевидно, це простеньке запитання насправді було непростим.

– Ні, – промовив він зрештою, – ні, я не думаю, що мені є необхідність чекати на зустріч із мадемуазель Кетрін. І, напевно, навіть гадаю, що краще цього не робити. Такі речі інколи даються нелегко.

Трішки здійнявши брови, Ленокс увічливо чекала на продовження.

– Є в мене новина, – повів далі відвідувач, – тож чи не передасте її вашій подрузі? Мсьє Кеттерінґа сьогодні заарештували за вбивство своєї дружини.

– І ви хочете, щоб я переказала це Кетрін? – запитала молода господиня. Вона досить часто задихала – наче щойно з пробіжки – а її обличчя, як помітив Пуаро, зблідло й напружилося, причому досить помітно.

– Коли ваша ласка, мадемуазель.

– Але чому? – насідала Ленокс. – Гадаєте, Кетрін засмутиться? Гадаєте, їй не байдуже?

– Не знаю, мадемуазель, – відказав детектив. – Бачите: я з вами відвертий. Зазвичай мені відомо все, але в цьому випадку я… словом, наразі не знаю. Вам, певно, краще знати, ніж мені.

– Так, – погодилась та, – я ж бо знаю, але вам усе одно не скажу.

Вона хвилину-другу помовчала, а її чорні брови насупились.

– І ви вірите, що саме він це зробив? – зненацька запитала вона.

Пуаро стенув плечима:

– Так вважає поліція.

– Ага, – кинула дівчина, – темнити починаєте. Значить, вам є що приховувати.

І знову, насупившись, змовкла. А чоловічок тихенько промовив:

– Ви давно знайомі з Дереком Кеттерінґом, адже так?

– Із самого дитинства, хоча і з перервами, – непривітно відповіла вона.

Детектив кілька разів мовчки кивнув.

Характерним поривчастим рухом Ленокс підсунула до себе стільця й сіла, поклавши лікті на стіл і підперши долонями підборіддя. І, сидячи так, дивилася через стіл просто у вічі Пуаро.

– Що в них на нього є? – напосідала дівчина. – Гадаю, мотив. Бо після її загибелі йому, певно, дісталися гроші.

– Він успадкував два мільйони.

– А якби не ця смерть, то світило б розорення?

– Так.

– Але знайшлось, очевидно, і ще дещо, – дошукувалася правди Ленокс. – Я знаю: він їхав у тому самому потягові – але саме по собі це не пришиєш до справи.

– У вагоні було знайдено портсигар із літерою «К» на кришці, який не належав убитій, а двоє осіб стали свідками того, як він заходив до її купе і виходив звідти перед самим прибуттям потяга в Ліон.

– Хто ці двоє?

– Однією була ваша подруга, міс Ґрей. А іншою – мадемуазель Мірей, танцівниця.

– Ну а що сам Дерек – як він це пояснює? – у різкій формі зажадала відповіді Ленокс.

– Мсьє Кеттерінґ узагалі заперечує, що заходив у купе до дружини, – відповів Пуаро.

– Ну й дурень! – рішуче та хмуро промовила дівчина. – То, кажете, перед самим Ліоном? А ніхто не знає, коли… коли саме сталося вбивство?

– Висновки судово-медичної експертизи не завжди бувають категоричними, – пояснив детектив, – але патологоанатоми схиляються до думки, що смерть, найвірогідніше, настала до прибуття в Ліон. А ще нам відомо, що за кілька хвилин після відправлення звідти, місіс Кеттерінґ уже була мертва.

– І звідки ж вам це відомо?

Пуаро дивно посміхнувся сам до себе.

– Іще дехто зайшов до купе і виявив труп.

– І цей «дехто» не підняв крик на весь потяг?

– Ні.

– А чому?

– Поза сумнівом, на те були свої причини.

Ленокс неприязно поглянула на нього.

– І ви знаєте, які саме?

– Гадаю… так.

Дівчина мовчки сиділа, прокручуючи в голові все почуте, а Пуаро безслівно споглядав її реакцію. Але зрештою вона звела на нього погляд. Її щоки палали легким рум’янцем, а очі блищали:

– Ви вважаєте, що її вбив хтось із пасажирів, але це зовсім не обов’язково має бути так. Що заважало будь-кому зі сторонніх заскочити у вагон під час зупинки в Ліоні? Злочинець міг майнути прямісінько до її купе, задушити пасажирку, забрати рубіни і знову зійти з потяга, так що ніхто б цього не помітив. Власне, не виключено, що її вбили протягом того часу, коли потяг стояв на вокзалі. От і виходить, що вона могла бути жива, коли до неї заходив Дерек – і мертва, коли ваш «дехто» виявив її труп.

Зробивши глибокий вдих, Пуаро відкинувся на спинку стільця, глянув на дівчину навпроти себе і тричі кивнув, перш ніж зітхання завершилось видихом.

– Мадемуазель, – мовив він, – усе сказане вами – цілком слушне й резонне. Я блукав наосліп у темряві, а ви освітили мені шлях. Був один момент, що збивав мене з пантелику, але ви щойно прояснили його.

І підвівся.

– А як же Дерек? – запитала Ленокс.

– Хтозна? – відказав чоловічок, стенувши плечима. – Але от що я вам скажу, мадемуазель: Еркюль Пуаро невдоволений – ні, наразі він аж ніяк не вдоволений. Не виключено, що цього-таки вечора я довідаюсь більше. Принаймні піду спробую.

– У вас призначена якась зустріч?

– Так.

– Із тим, кому щось відомо?

– Із тим, хто може щось знати. У таких випадках нехтувати не можна нічим. Au revoir, мадемуазель.

Ленокс провела його до дверей.

– Я вам чимось… допомогла? – запитала вона.

Пуаро знизу вгору подивився на дівчину, яка стояла на порозі, і вираз його обличчя пом’якшав.

– Так, мадемуазель, допомогли. І коли вам буватиме зле, завжди про це пам’ятайте.

Щойно авто від’їхало, детектив знову поринув у понуре