Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Королівський убивця 📚 - Українською

Читати книгу - "Королівський убивця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Королівський убивця" автора Робін Хобб. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 224
Перейти на сторінку:
пильним блазневим оком, а я читав йому вголос сувій. Коли я закінчив, король зітхнув і відкинувся на крісла.

— Гаразд, а тепер я гляну на твій сувій, — наказав він, а я здивовано вручив його. Він ще раз ретельно оглянув, потому знову скрутив. Віддаючи мені сувій, сказав:

— У тебе гарний почерк, хлопче. Добре написано й добре зроблено. Занеси це в кімнату карт Веріті й упевнися, що він про них знає.

— Звичайно, мій королю, — розгубився я. Я не розумів, чого він повторюється, і не був певний, чи він не чекає від мене якоїсь іншої відповіді. Але блазень підвівся, а я піймав від нього щось менше, ніж погляд; не зовсім рух брови, не зовсім здригання губ, але цього було достатньо, щоб наказати мені мовчати. Блазень зібрав посуд, весь час весело розмовляючи з королем, а потім нас обох відпустили. Коли ми виходили, король дивився в полум’я.

У коридорі ми обмінялися відвертішими поглядами. Я почав говорити, але блазень у відповідь свиснув і свистів, не замовкаючи, аж доки ми не дісталися середини сходів. Тут він став, піймав мене за рукав, і ми зупинилися на сходах, між поверхами. Я відчув, що він обдумано вибрав це місце. Ніхто не міг ні бачити нас, ні чути нашої розмови так, щоб ми цього не зауважили. Попри це, заговорив зі мною не блазень, а щур на вершечку його посоха. Блазень підняв його мені перед носом і запищав щурячим голосом:

— Ах, ми обоє, ти і я, мусимо пам’ятати все, про що він забуває, Фітце, і зберігати це для нього. Йому багато коштує мати вигляд сильного, як-от цього вечора. Не дай себе ошукати. Те, що він сказав тобі двічі, ти мусиш шанувати й виконувати, бо це означає, що він двічі вкарбував цю річ собі в пам’ять, аби бути певним, що скаже її тобі.

Я кивнув головою і вирішив ще цього вечора занести сувій Веріті.

— Я більше не дбаю про Воллеса, — зауважив я блазневі.

— Не Воликом Ласом ти маєш перейматися, а його вухами. А радше вухами у стіні, — поважно відповів він. Раптом блазень закрутив тацею, що балансувала на кінчиках його довгих пальців, високо її підняв, а тоді пострибав сходами переді мною, давши мені змогу подумати наодинці.

Я того ж вечора віддав сувій, а наступними днями зайнявся справами, які Веріті доручив мені раніше. Я роздобув жирну ковбасу та копчену рибу й нафарширував їх своїми отрутами, які тримав у маленьких пакетиках. Отруєну їжу я легко міг розкидати, тікаючи, і сподіватися, що цього буде достатньо для всіх, хто мене переслідуватиме. Щоранку я вивчав карту в кімнаті Веріті, а тоді сідлав Сажку й рушав зі своїми отрутами туди, де, як мені здавалося, найлегше було наткнутися на перекованих. Пам’ятаючи про свій попередній досвід, я брав на ці кінні експедиції короткого меча, що спершу трохи розважало Гендза й Барріча. Я запевняв їх, що шукаю дичину на випадок, коли б Веріті запланував зимове полювання. Гендз легко повірив. Барріч натомість затиснув губи. Це означало, що він знає про мою брехню, і знає також, що я не можу сказати йому правди. Він не втручався, але йому це не подобалося.

За десять днів я двічі стикнувся з перекованими і двічі легко втік, дозволивши моїм отруєним припасам випасти з моїх сідельних сумок. Перековані жадібно накидалися на здобич і запихалися нею, майже не розпаковуючи. Наступного дня я повертався на це місце, щоб задокументувати для Веріті, скількох я прикінчив, а також подробиці їхнього вигляду. Друга група не пасувала до жодного з описів, який ми отримали. Ми обидва підозрювали, що це означає: перекованих більше, ніж ми чули.

Я виконував своє завдання, але не пишався ним. Мертвими вони були ще жалюгіднішими, аніж живими. Обідрані, вихудлі істоти, обморожені та вкриті синцями в результаті численних бійок між собою. Через швидкі отрути, які я використовував, вони вмирали в судомах, їхні покорчені тіла були радше карикатурою на людей. На їхніх бородах і бровах виблискував іній, а кров із ротів замерзала червоними грудками, наче рубіни на снігу. Я вбив так сімох перекованих, а тоді накрив їхні замерзлі тіла сосновими гілками, вилив олії та підпалив. Не можу навіть сказати, що мені було огиднішим — труїти їх чи отак приховувати свій вчинок. Вовчук здогадався, що я, погодувавши його, щодня кудись від’їжджаю, і благав узяти його з собою. Але в певний момент, стоячи над замерзлим тілом убитого мною перекованого, я почув: «Це не полювання. Це не робота зграї. Це людська робота». Він зник, перш ніж я встиг вилаяти його за вторгнення у мою свідомість.

Увечері я повертався до Твердині, до гарячої свіжої страви й теплого вогню, сухого вбрання та м’якого ліжка, але привиди вбитих перекованих стояли між мною і домашніми вигодами. Я почувався безсердечною бестією, що насолоджується цим усім, а тим часом день за днем ширить смерть. Єдиною моєю радістю було те, що вночі, уві сні, я бачив Моллі, гуляв та розмовляв з нею, і не переслідували мене ні перековані, ні їхні вкриті памороззю тіла.

Одного дня я виїхав пізніше, ніж збирався, бо в кімнаті карт був Веріті і наша з ним розмова затяглася. Наближалася хурделиця, але на вигляд не надто серйозна. Я не планував заходити далеко. Однак замість своєї жертви я знайшов свіжий слід, слід групи більшої, ніж я розраховував. Громади хмар вкрали з неба світло швидше, ніж я сподівався, а слід вів мене вниз звіриними стежками, де ми із Сажкою могли рухатися тільки повільно. Коли я врешті відірвався від сліду, глянувши вгору і зрозумівши, що сьогодні мені їх не знайти, то виявив, що опинився значно далі від Оленячого замку, ніж збирався, і далеко від добре протоптаної дороги.

Подув недобрий холодний вітер, що віщувало сніг. Я щільно закутався в плащ і повернув Сажку в бік дому, поклавшись на неї у виборі шляху й темпу їзди. Не встигли ми далеко від’їхати, як опустилася темрява, а разом з нею — сніг. Коли б я так часто не перемірював цю місцевість, то, напевне, заблукав би. Але ми вперто їхали далі, здавалося, просто вітрові в зуби. Холод пронизував мене, і я почав тремтіти. Я боявся, що це може бути початком нападу дрощів, яких уже давно в мене не було.

Я був вдячний вітрам, коли вони нарешті роздерли на шмаття хмарну завісу.

1 ... 47 48 49 ... 224
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівський убивця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королівський убивця"