Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Прокидаюся від гучного калатання смартфона. Ледве розплющую очі, які одразу хочеться зімкнути. Сонячне світло кинджалами ріже зіниці.

Я кривлюся. Терплю цю неприємну коротку мить, а коли вона минає, то нарешті тягнуся до телефону. На екрані миготить "Олександр Липовський".

Застигаю. Тільки зараз доходить, що було вночі, де зараз знаходжуся, а також, що вже восьма година ранку.

- Алло, - тихо та хрипло проказую в слухавку.

- Розбудив? - питає чоловік, який нещодавно змушував мене стогнати в його стальних обіймах.

- Так, - не брешу, і згадую божевілля.

- Ти не забула, що маєш піти до лікаря?

- Ні, пам'ятаю про це, - відповідаю.

***
Я відхожу від оргазму. Перші хвилини плювати на все, адже покрите потом тіло трусить від задоволення, а голова абсолютно не працює.

Але коли дихання вирівнюється, та повертається здоровий глузд, то мене мов обдає током.

Усе було без контрацепції! Він нормальний! Ще наслідків у вигляді дітей не вистачає!

Різко встаю та обертаюся до Липовського, який безтурботно лежить на ліжку та дрімає. Помічаю, які довгі у нього вії, а також чорні, мов смола.

- Адо, що таке? - бурмоче він та навіть не відкриває очі.

- А ти ніби не розумієш? - злюся та закладаю за вуха пасма, що, мабуть, нині стирчать у різні сторони.

- Завтра підеш до лікаря… Хоча раніше варто було розв'язати питання контрацепції. Забув.

Його спокійність вражає. Абсолютно не турбується! Хіба так можна!

- Забув! - скрикую. - Ти серйозно?

Він відкриває очі. Його погляд важкий, мов кам’яна гора. Моментально здавлює моє горло, але не до кінця, бо вистачає сили на наступні слова:

- Тобі для пам'яті треба пропити якісь таблетки, бо все забуваєш!

- Не психуй, - урівноваженим голосом відповідає. - Нічого поганого не сталося.

- Можна було взяти презерватив! – відвертаюся, сідаю на ліжко та складаю руки на грудях. Розумію, що халепи не має статися. Він же дійсно не кінчив у мене, а також тільки вранці припинилися місячні, а до овуляції ще дуже далеко. Вона у неосяжній далечині. Утім інколи навіть пів краплі вистачає, аби потім побачити дві смужки!

- Не злися, - повільно проводить рукою по спині, викликаючи мурашки. - Нічого не буде. Краще лягай та засинай. Не варто панікувати.

- Тобі легко казати! - пирхаю.

- Не роби з калабані океан. Усі проблеми можна вирішити…

- Відчепися! – відповідаю.

- Ще скажи, що образилася?

- Так! – гучно мовлю.

- Швидко лягай та припиняй показувати свій характер, - підвищує тон голосу. - Ще декілька подібних слів, та я перестану бути добрим!

Та чую, що він починає злитися, а тому падаю назад на ліжко, і Липовський рукою одразу пригортає до себе. Відчуваю його гаряче, мов вогонь, та міцне тіло.

***
- Чудово. Внизу тебе чекає авто.

- Я могла замовити таксі.

- Ти забула, що тепер під наглядом? - запитує. - Адо, я не забуваю важливі речі.

- Не забула, але…

- Жодних але, - суворо уриває.

- Вибач.

Наступає тиша у нашому обрубаному діалозі. Він мовчить, і я прикушую язика. Більше у нас немає спільних тем. Хоча Олександр, на мій подив, питає:

- Ти як себе почуваєш?

Якось не знаходяться слова, щоб відповісти. Зависаю, мов якийсь старий китайський смартфон.

- Адо, ти мене чуєш?

- Так. Я нормально. А навіщо питаєш?

- Маю на то право.

Знову тиша. У нас просто геніальні діалоги. Цього разу я порушую безмов'я:

- Тебе сьогодні чекати?

- Не знаю, - твердо каже. - Після лікаря одразу напиши мені.

- Добре, - відповідаю, та Липовський кидає слухавку.

Я бухаюся на подушку. Тільки у романах про кохання ранки після шаленої ночі романтичні та наповненні теплом, а не сухою розмовою, де слова нагадують гострі та холодні бурульки, а до всього ще треба йти до лікарні.

Нема тобі обіймів, поцілунків та подібного. Хоча знаходжу від кого таке просити… Усе без почуттів, але не хочеться зовсім почуватися секс-іграшкою.
Звісно запитав, як я, але це не рахується. А якщо брати до уваги тон голосу, то взагалі.

Але нема коли бідкатися. Треба швидко прийняти душ та збиратися до поліклініки.