Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Поміж юрбою

З піснею, грою,

З сміхом шаленим,

Танцем скаженим.

Д а р м о ї д и

(улесливо й ласо)

Ви, дроворуби, —

Людоньки любі,

І вуглероби

Нам до вподоби.

Що там схиляння

І потакання,

Милі усмішки,

Фрази-пустишки?

Хвалячи, гудять,

Гріючи, студять, —

Пуття в них мало;

Хоч би до мене

Й море вогненне

Із неба впало —

Без дров, без гілля

І без вугілля

Його не вхопиш,

Печі не стопиш.

А тут вже варять,

Парять і жарять;

І ласогуби,

Розкошолюби

Носом вже чують

Рибку й індичку,

Побенкетують

Десь на дурничку.

П ' я н и й

(заплітаючись)

Я нікого не боюся,

Я сьогодні вольний пан,

Я співаю і сміюся,

Хоч і випив тільки дзбан.

П'ю, п'ю сам, із вами,

Дзень-брязь чарочками;

П'ю на власне, на чуже,

Почаркуймось, та й уже!

Посварився я з старою,

Ще й побився під кінець,

Що назвала машкарою

За строкатий жупанець.

П'ю, п'ю з машкарами,

Дзень-брязь чарочками;

Хто там гроші береже?

Почаркуймось, та й уже.

Люди кажуть: заблудився, —

Я ж прибився до корчми.

Хоч і набір, та напився,

Почекають із грішми.

П'ю, п'ю з хазяями,

Дзень-брязь чарочками…

Що за смішки, хто ірже?

Почаркуймось, та й уже!

Чи я в шинку, чи я вдома,

Де захочу веселюсь,

А як зможе ноги втома,

Де захочу повалюсь!

Х о р

П'єм, п'єм за столами,

Дзень-брязь чарочками,

А вп'ємося — байдужé:

Геп додолу, та й уже!

Г е р о л ь д   об'являє про різних поетів, співців природи, двору та лицарства, ніжних ліриків та натхненних одописців. Вони товпляться, змагаються і не дають один одному сказати слова. Один якось вихопився і проголошує кілька слів.

С а т и р и к

Одна мені відрада:

Співаю я охоче

Про те, про що громада

І слухати не хоче.

Співці ночі та могил не виступають, бо саме завели з новоявленим вампіром прецікаву розмову, — чи не повстане з неї новий поетичний напрямок; герольду нічого робити — викликає тим часом грецьку міфологію, що зберегла і в новітній масці свою самобутню принадність.

ГРАЦІЇ[139]

А г л а я

Граціозність скрізь являйте;

Граціозно дар давайте!

Г е г е м о н а

Любо всім бажане мати:

Граціозно слід приймати.

Є в ф р о с и н а

А прийнявши, в тихім щасті

Граціозно дяку скласти.

ПАРКИ[140]

А т р о п о с

Як найстарша, за прядіння

Я приймалася не зрідка;

Треба розуму й уміння,

Щоб життя снувалась нитка.

Щоб була вона м'якенька,

Треба гарно льон приладить,

Щоб була вона рівненька,

Треба пучкою пригладить.

Хто в розкошах мір не знає,

Хто занадто в пал вдається,

Уважайте: нитці край є!

Бережіться, ще ввірветься!

К л о т о

А мені уже цим разом

Доля ножиці дала,

Бо найстарша наша часом

Нерозбірлива була.

Берегла нитки гнилії

Із старого кужелю,

А надії молодії

Підтинала без жалю.

Та і я часóм недбала —

За всіма не доглядиш;

Тим я й ножиці сховала —

Так сьогодні безпечніш.

Подивлюся я з безділля

На кипучий вир життя;

Ну, а вам тепер привілля —

Веселіться як хотя.

Л а х е з і с

А мені одно робити —

Знай гляди ниткам ладу;

В мене погляд пильновитий,

Зроду ходу не зведу.

Кожній нитці тут потрібно

Прямування дать тверде,

Кожна нитка тут несхибно

В колі вказаному йде.

Я стрясла б весь світ широкий,

Занедбавши нагляд свій;

Йдуть години, линуть роки,

Вічний ткач снує навій.

Г е р о л ь д

(указує на фурій, що надходять)

Цих трьох, що йдуть, ви б, мабуть, не впізнали,

Хоч знаєтесь на міфах старовинних,

І злющих яг, в стількох нещастях винних,

Ви б як гостей жаданих привітали.

То — фурії; та хто б мені повірив?

Бо ж молоді, вродливі та ласкаві;

Та не заходь із ними в жодні справи, —

Ці горлички кусають гірше звірів.

Вони завжди облудні, а сьогодні

Найгірших вад не криють всі ледачі;

Так і вони — не янгольської вдачі,

А вочевидь катівки всенародні.

ФУРІЇ[141]

А л е к т о

Однаково обдурим, як захочем,

Підкрадемось, як кішечки, влазливо;

А хто з дівчам кохається щасливо,

Тому до вух ми стільки натуркочем:

«Кохаєш ти; яка ж тобі шаноба?

Вона тайком на іншого моргає…

Вона й тупа, вона й сліпа, й кульгає —

На ній тобі женитись не подоба».

І молодій накажемо немало:

«Коханий твій на мові був з другою,

Ще й кепкував, сміявся над тобою!»

Мирись, як знай,