Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

з РСФРР український уряд розпочав перемовини щодо кордонів Української Держави з урядом Всевеликого Війська Донського. Висхідним пунктом українських позицій у них був той самий етнографічний принцип. Але в цьому випадку уряд Української Держави пішов на поступки. Бажаючи мати спільника в боротьбі з більшовизмом, він, незважаючи на наявність у Донській області значної кількості українських етнографічних земель, погодився на те, щоб кордоном між державами стала дореволюційна межа Донської області з Харківською та Катеринославською губерніями з невеликим відступом на користь України в районі Маріуполя[39].

Інші труднощі виникли у відносинах із Кубанню, з якою Українська Держава не мала спільного кордону. 28 травня 1918 р. до Києва прибула делегація Кубанської Ради на чолі Миколою Рябоволом. Як свідчив міністр закордонних справ гетьманського уряду Дмитро Дорошенко, під час переговорів між Скоропадським і Рябоволом була укладена таємна угода про возз’єднання України і Кубані. Однак утілити її в життя не вдалося. 23 серпня 1918 р. у Новочеркаську голова Кубанського уряду Лука Бич підписав договір про союз із Добровольчою армією, керівництво якої принципово не визнавало за Україною жодних державних прав. Втім, зв’язки Кубані та України не переривалися. У жовтні 1918 р. до Києва прибула надзвичайна місія Кубанської Ради на чолі з Вячеславом Ткачовим. Одне з її завдань полягало в з’ясуванні обставин, за яких могло відбутися об’єднання. Проте повалення гетьманської влади завадило реалізувати ці плани.

Складними були взаємовідносини з Кримом. Оскільки в III Універсалі Центральної Ради Крим не був зазначений як територія України, німецький уряд створив крайовий уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, що взяв курс на побудову незалежної держави, а в майбутньому — на об’єднання з небільшовицькою Росією. Скоропадський, однак, вважав, що Крим має бути приєднаним до Української Держави на засадах автономного краю. Не знайшовши взаєморозуміння з Сулькевичем, він оголосив економічну блокаду півострова. Сулькевич капітулював і вислав до Київа делегацію для обговорення умов приєднання Криму до Української Держави. Наприкінці вересня 1918 р. умови були узгоджені, але скидання влади гетьмана завадило включенню Криму до складу України[40].

Хоча владу в Україні після скидання гетьманату здобула Директорія УНР, говорити про її кордон з Росією не доводиться, оскільки відновилися воєнні дії з боку РСФРР. Надалі українська державність із визначеними кордонами збереглася лише в совітській[41] формі.

Перші ради: радянська УНР та Донкривбас (грудень 1917 — квітень 1918 р.)

У період діяльності Тимчасового уряду керівники більшовиків нерідко ставали на захист національно-культурних прав українців і навіть української автономії, але про її територіальне наповнення відкрито не говорили. Проте фактично на час захоплення влади в Петрограді позиція ЦК РСДРП(б) у питанні про кордони була тотожною з підходами Тимчасового уряду. Відповідно територія України бачилася в межах п’яти губерній — Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Чернігівської (без північних повітів). Саме ці території й охоплювала восени 1917 р. обласна організація РСДРП(б) Південно-Західного краю[42]. Однак необхідність боротьби з Центральною Радою змусила більшовиків змінити своє ставлення до цієї проблеми і фактично визнати кордони України у визначених III Універсалом межах.

Сподіваючись опанувати Україну, 30 (17) листопада 1917 р. Йосип Сталін (керівник Наркомату в справах національностей радянської Росії) наполягав на тому, що Київський обласний комітет РСДРП(б) повинен стати ініціатором скликання Всеукраїнського з’їзду рад, причому за справу повинні взятися «кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін.»[43], тобто йшлося про всі 9 губерній. Незабаром вже навіть у внутрішньому листуванні керівництва радянської Росії зі своєю делегацією на Брестських переговорах (кінець грудня 1917 р.) Харківщина, Катеринославщина і, зокрема, Донбас, як і південь України з усіма чорноморськими портами неодноразово означалися як територія України[44]. Це вочевидь заперечує поширені в російській пропаганді міфи про те, що південний схід України і, зокрема Донбас, був у якийсь спосіб їй «подарований» під час буремних подій 1918—1920-х рр. більшовицькими вождями — чи то Леніним, чи то Сталіним.

Спроба більшовиків захопити владу на скликаному в Києві в грудні 1917 р. Всеукраїнському з’їзді рад зірвалася. Тоді вони пішли іншим шляхом: пробільшовицькі депутати цього з’їзду виїхали до Харкова та приєдналися до обласного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну, який там саме відбувався. Новий з’їзд був проголошений Всеукраїнським, на ньому було обрано Центральний виконавчий комітет рад Української (радянської) народної республіки, який 30 (17) грудня 1917 р. утворив уряд — Народний секретаріат. Цей уряд, як зауважував у квітні 1918 р. його голова Микола Скрипник, від початку свого існування ставив за мету за свою мету об’єднати «для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх територій, на які претендує Центральна Рада»[45].

Цікава деталь: до 15 березня, коли ЦК РКП(б) вирішив створити окреме адміністративне утворення в Криму[46], керівництво радянської УНР розглядало півострів як складову частину України. Таке ставлення простежується в низці тогочасних рішень радянської УНР. Зокрема, у постанові Народного секретаріату від 7 березня йшлося про «Україну в кордонах III і IV Універсалів, тобто в тому числі й ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Радянські Республіки»[47].

Майже відразу після укладення Україною мирного договору з країнами Четверного союзу поряд з радянською УНР 12 лютого (30 січня) 1918 р. у Харкові була проголошена Донецько-Криворізька республіка (ДКР) (іноді — просто «Донецька»). Говорити про яку-небудь її територію неможливо, оскільки фактично в кожному радянському регіоні влада належала місцевим радам, які нікому не підкорялися. Тобто, кажучи про «територію ДКР», слід розуміти, що йдеться лише про бачення кордонів керівництвом цього утворення. Про реальний контроль над цією територією чи хоча б умовне визнання таких зазіхань якою-небудь іншою стороною мова не йшла. Керівництво ДКР претендувало на такі території: «Західні кордони Харківської і Катеринославської губ., включаючи залізничну частину Криворіжжя Херсонської губ. та повіти Таврійської до перешийка — завжди були і будуть західними кордонами нашої республіки. Азовське море до Таганрогу і кордони вугільних округів Донської області по лінії залізниці Ростов — Воронеж до станції Ліхая, західні межі Воронезької і південні Курської губерній замикають кордони нашої республіки»[48].

Таким чином, окрім українських губерній керівництво ДКР збиралося включити до свого складу ще й частину Області Війська Донського. І це цілком закономірно, якщо взяти до уваги той факт, що в основу вказаних територіальних фантазій було покладено економічний чинник при повній відмові від етнічного. Інакше кажучи, ця «республіка» не мала національного коріння. Ось, наприклад,