Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Я тут, Жан-П’єр!

Кіра підняла руку й помахала французу. Звісно, бувають сюрпризи приємні, і можливо позавчора поява Жан-П’єра саме таким сюрпризом і була б, але не сьогодні…

Француз зіскочив з цоколю і погнався до неї.

– Салют, Кіра! Ти не уявляєш! Все вийшло просто неймовірно, чарівно і ще просто  не знаю як! Монсьєр міністр дав мені на кілька годин свій гелікоптер, щоб я прилетів до тебе! Уявляєш? Я так йому сподобався, що він відвіз мене до свого гелікоптера і відправив до Харкова!

– Просто неймовірно! – Кіра і насправді була здивована. – Ти з хлопцями мабуть справив незабутнє враження на міністра, якщо він дав тобі гелікоптера… 

Кіра зніяковіло обернулася до своїх.

– Знайомтеся, це Жан-П’єр Бельмон – знаменитий фотограф. Працює на журнал “Вог”. Я підібрала його знімальну групу по дорозі з Борисполя – їх автобус зламався, і вони залишилися морозної ночі самі на трасі… Зараз він тут, бо вирішив віддячити мені. Якось так… Вона повернулася до Жан-П’єра:

– Жан-П’єр, це Карін, Серж та Віктóр. – Кіра вимовила усі імена на французький манер.

Жан-П’єр з радісною посмішкою потис чоловікам руки, а потім бешкетово ткнув генерала пальцем в живіт:

– Це твій дружок?

Кіра не зрозуміла.Тоді француз обхопив себе руками, зображуючи пристрасні обійми, і вона засміялася.

– Коханий? – вона на долю секунду зніяковіла, – Так, це мій коханий. Він генерал… – і швидко додала, – і мій майбутній чоловік.

– Мон женераль! – француз кумедно заломив руки, – міль пардон, мон женераль, я насправді дуже поважаю військових! Клянуся Ейфелевою вежею!

При слові генерал у Карини й Сергій з подивом піднялися брови. І Карина із задоволенням сказала собі, що її мати часу даром не гає. А Кіра переклала присутнім, що хотів з’ясувати француз, звісно ж, крім фрази про майбутнього чоловіка. Всім стало смішно, але Кірі особливо здалося смішним, що Жан-П’єр запитав про її коханого: вона ж вдвічі старша за Жан-П’єра. Але їй раптом захотілося з'ясувати те ж саме про нього. 

Почали підходити гості, підійшов і Алік з сім’єю. Кіра представила його Віктору Івановичу, і поки ті обмінювалися люб’язностями, стала із Жан-П’єром трохи осторонь:

– А у тебе є подружка?

– Моя подружка… моя кохана… Вона поїхала. Я дуже сумував. – Він зробив трагічне обличчя і показав, як по його щокам стікають сльози. – А тепер я дуже щасливий. З нею було багато клопоту. А крім Карін у тебе є діти? – несподівано запитав Жан-П’єр і став роздивлятися по сторонах, ніби шукаючи загублених дітей.

У нього був зворушливий акцент, кумедні гримаси та жестикуляція, і він був сповнений життя. Мовного бар'єру для нього не існувало.

–  Ні, у мене тільки одна донька, яку ти зараз бачив. Думаю, що моя донька старша за тебе. Тобі скільки років? – нарешті Кіра задала питаня, яке цікавило її з самого моменту їхнього знайомства. Тепер засміявся Жан-П'єр. Вочевидь, рідко кому вдавалося вгадати його вік, і він знаходив це кумедним.

– Тридцять два, – відповів він. І Кіра здивувалася:

– Виглядаєш ти значно молодше….

– А тобі? Тридцять п'ять?

– Мерсі, – зі сміхом сказала вона. – Мені цього року буде сорок сім.
Він вклонився їй дуже по-французьки.

– Браво! Ти дуууже молодо виглядаєш. – знову цей акцент, і бісики в очах.

– Кіра, пора! – гукнув її Віктор Іванович.

Молоді разом з гостями рушили до Палацу. 

Інтер'єр приміщення вражав своєю пишністю та розкішшю. Високі стелі, прикрашені ліпниною, виблискували люстрами з кришталю, що кидали по стінах дивні візерунки гри світла й тіні. Мармурові підлоги перетворювали кроки гостей на легке відлуння, що тануло під високим склепінням залів.

І тут Кіра несподівано  відчула, що перебувати поряд з Жан-П'єром було рівносильним потраплянню у могутній вир. Життя навколо нього просто било ключем. Виразна жестикуляція, уривки фраз, які вона не розуміла, безперервний рух, скуйовджене волосся і великі карі очі – все це був Жан-П'єр. Він був схожий на якогось приятеля Карини, якщо не зважати, що його оточував неймовірний французький колорит. При тому, що він здавався таким юним, було видно, що він звик “командувати парадом”, і ніщо не могло зупинити його у прагненні зафіксувати у фото кожен момент цієї чудової події. Його камера клацала як ненажерливий монстр, готовий поглинути всю цю красу і перетворити її на вічні спогади.

– Все в порядку? – запитав генерал, тримаючи Кіру під руку, та зазираючи до неї в очі. 

– Все чудово, – відповіла вона і кивнула в бік Жан-П'єра Бельмона. – Йому можна дати на вигляд двадцять років. Ну, може, трохи більше, а насправді йому тридцять два…

– Я теж подумав, що він старший. - знизав плечима генерал. А це ти до чого?

Кіра зітхнула.

–  Шкода, що Карина одружується, він би їй сподобався – розумієш? Француз до мозку кісток! 

Зараз Кіра як ніколи шкодувала, що Карина захопилася Сергієм і виходить за нього... Із жан-П’єром вони б були прекрасна пара. І мабуть були б дійсно щасливі… Вона дивилася на Карину, що позувала Жан-П’єру. Дочка була чарівна у своїй весільній сукні. Побачивши запальну посмішку фотографа Карина засміялася. Перехопивши погляд Кіри, Бельмон підморгнув їй і повернувся до роботи. У нього було три фотоапарати з різними об’єктивами: він хапав то один апарат, то інший, змінюючи свою позицію і шукаючи вигідний ракурс…

Але найяскравіше почалося, коли Жан-П’єр вирішив організувати групове фото. 

– Давайте, все зберемося, як одна сім'я! – лунав його голос, сповнений ентузіазмом і оптимізмом. Кіра перекладала. Гості, мов отара овець, почали повільно збиватися в купу. Одні намагалися посміхатися, інші махали своїми келихами, треті розважалися своїми мобільними телефонами, не звертаючи на потуги фотографа, що мучився над постановкою.

Але Жан-П’єр був наполегливий:

– Друзі, давайте сфотографуємося, перш ніж весільний торт з'їсть хтось замість нас! – вигукнув він, закликаючи народ до порядку.