Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Настю помітив одразу, щойно ввійшовши. Вона сиділа в середніх рядах з якимсь добродієм, але вже не тим, що танцювала на гімназіальному вечері. Одягнена скромно і просто. Та сама сукня, у якій була з ним у театрі. Він, здається, щось їй казав тоді про ту сукню... Здається, що вона їй дуже личить чи щось подібне...

На першій перерві одразу зустрілися. Це сталося не без вагання. Вона виходила до роздягальні, дивилася на всі боки. Побачила Василя і одразу до нього потягнулась. Він уже стояв, мов прицвяшений, у своїй ніші з виразом і я не я, — мішанина Байрона і селюха.

— Ну, от... Нарешті, — посміхнулась вона докірливо.

Нащо той бідолаха стільки клявся, що кінець, що більше не піддасться, коли один її кривий усміх — і вже він плазує, мов чорний раб. Душа його зразу листком стелиться і можна взяти його цілого простою голою рукою. Він, правда, трохи ковтнув села, вітер довго хльостав по його щоках, очі горять напруженням, але що це перед обличчям цієї величі?

Вона дорікає йому за нечемність. Кокетування. Жіноче кокетування. Нечемність! П’ятнадцять кілометрів у сніг, у бурю, у свято? І дивиться, уста тремтять від напруги і хочеться вирвати все, що є на серці і викласти, мов карти, перед нею. Все до кінця.

— Будьте до мене трошки великодушниші, панно Насте, — каже він, а очі його синіють буряно...

— Моя великодушність тут не поможе. Рятує вас те, що ви прийшли. Я писала не тільки вам... Іншим також писала...

Цього могла б і не згадувать. Яке діло, кому й коли вона писала.

— Іншим, мабуть, далеко, — сказав він.

— Але чи ж не гарний вечір? Жалієте, що ви прийшли?

— Я ще надто молодий, щоб жаліти, — відповідає він, мов мудрець.

— Ні. Я знала, що буде гарна вечірка. Наші хлопці могли б тут бути.

“Наші хлопці”. Хто ті “наші” хлопці? О, Боже, як то все комплікується, скільки зайвого, нікому не потрібного. Настя пропонує сісти. Добре. Залишімо ту башту з слонової кости і поміняймо її на скромний стілець, що отам стоїть ще вільний. Вечір гарний. Багато барв, багато звуків, але публіки все-таки не так багато. Василь і Настя сіли саме перед тим, як на сцену довгою строкатою чергою входить хор. Барвистий інструмент звучав на цілу залю. Багато очей і вух видивлялося і вислухувало... Та сама стара історія. Діва без мужа родила сина. Сталось це в яслях на сіні між вівцями, козами та пастухами. На небі з’являється ясна зоря. Зі сходу йдуть поночі, спотикаючись, тріє царіє. Вони несуть ливан, злато і кадило. А Ірод безбожний дуже злобний став. Він по всьому царству військо розіслав. Казав діток убивати, кров невинну проливати. Христа шукати... І все те саме. І матки, що плачуть-ридають. І янгол, що веде Марію з Йосипом через піски і пустелі до Єгипту. А одночасно ввижається образ, що висить у кожній церкві на іконостасі. Все там висловлене барвою. А тут звуком. Стара історія, а не можна її ніколи забути. Про неї говорять і говорять роки, віки, тисячоліття, і нікому вона не набридне.

Це Василя заспокоює. У нього схвильоване серце, воно дзвінко стукає в стінки своєї в’язниці, бо чує, як до нього вривається якийсь ворог. Але звук і барва лагіднить стан. Він може, наприклад, не торкатися її сукні, а цим самим уникнути безпосередньости. Все-таки між ним і нею маленький простір, а це багато значить.

У перерві між співом і танцями вони відходять набік, пройняті патосом мови. Це завжди так буває. Треба тільки почати, підкласти якусь іскру... І тоді вже піде. Настя пригадала, що він колись згадував їй про цікавих жінок. Її цікавить, наприклад, така Марія Башкирцева. Чи чув він про таку?

— Чув. Вона залишила цікавий щоденник...

— Одне скупчене, миготливе життя... Якийсь екстракт... Не думаєте, що де гарний приклад? — питає Настя.

Василя це цікавить. — Можливо, — каже він. — Але мені такі речі незнайомі. Скільки вона жила?

— Двадцять чотири роки... І за той час встигла бути співачкою, маляркою, письменницею, кілька разів кохати і то виключно принців, вивчити серію мов, читати Платона в оригіналі і поривати на маскових балях серця ловеласів... Хіба це не цікаво?

— Безперечно, — погоджується Василь...

— А як ви, Василю, ставитесь до жінок?

Це ще питання. Василь тут зовсім безрадний. Він майже над цим не думав. Питання поставлене надто категорично. Він щойно думав про Марію, яка тікала з дитиною до Єгипту.

— Ваше питання мене заскочило. Я ще про ці речі не думав...

— Але ж ви багато читаєте.

— Безперечно. І в книгах завжди є жінки. Це так. Але спитайте мене, котра може бути моїм ідеалом...

— Це дуже цікаво, — сказала Настя. — Власне, Василю, цікаво. То ж саме цього книга вимагає. Автор дає не слово, а людину. Ні?

— Можливо, так.

— І який вам автор найбільше промовляє до душі?

— Мабуть, Гамсун...

— Цікаво, чому?

— Чистота, — коротко відповів Василь.

— А наші? Наприклад, Винниченко?

— Добре. Але трохи якесь усе з химерою. І не завжди для мене зрозуміле...

— А як вам його жінки?

— Признатися? Це, розуміється, смішно... Мені хотілось би знати таких. Але я б ніколи таких не покохав...

— Чому? Чому, Василю? — щиро здивувалась Настя.

— Не знаю. Це ось таке почування...

— А читали ви Кобилянську? “Царівну”?

— Напевно.

— Ну, і?..

— Не знаю... Панно Настусю... Я не можу сказати. Для мене це не аналіз, а почуття. Кажу вам так, як є. Скажіть мені краще ви... Чому, наприклад, наші письменники вигадують жіночі постаті в своїх романах?

— Ви так думаєте?

— Таке у мене вражіння.

— От, я також не знаю, як на це відповісти. Можливо, у нас ще не створився тип жінки...

— Як то не створився? У життю чи романах? — зацікавивсь Василь.

І поки в залі роблять порядок, вони ходять взад і вперед по коридору, оминають пари молодих людей, які сміються та бавляться, і по-своєму