Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

Інна мовчки взяла листа, швидко пробігла очима перший аркуш і передала його мені. Я зауважив, що цупкий папір по краях потертий, а текст подекуди розмазаний; це беззаперечно вказувало на те, що впродовж минулих років листа неодноразово перечитували. Почерк був розгонистий і неакуратний, нерівні рядки налазили один на один…

„Любий сину!

Не знаю, чи зможеш ти пробачити своєму батькові, прочитавши ці рядки, та й не дуже розраховую на це. Я пишу їх з іншою метою — у сподіванні, що моя відверта сповідь бодай трохи зарадить тобі в боротьбі з прийдешніми бідами. Лише припустившись фатальної помилки, я став замислюватися над своїми вчинками і гірко пошкодував, що не помер ще в колисці. Змарнувавши своє власне життя, заподіявши багато страждань усім, хто мене любив, я, зрештою перевершив самого себе і загубив не лише свою душу, а й душі своїх іще ненароджених онуків… Але про все по порядку.

Перша зустріч з моїм злим ґенієм відбулася на свято весни 1968 року. Якось уночі, під час гри в покер, я геть програвся й запропонував під заставу старовинний перстень, знайдений моїм дідом при реконструкції каплиці в Шато-Бокер. Мої партнери відмовилися прийняти його на кін; на їхню думку, він не мав ніякої реальної цінності.

Та раптом з глибини залу (а це було в одному зі столичних гральних домів) з’явився літній панок у чорному камзолі без прикрас і в чорному манто. Він рішуче підступив до нашого столу, подивився на мене і сказав, що вірить у моє щастя. Відтак запропонував безвідсоткову позику на суму, що втричі перевищувала необхідну для продовження гри, а перстень погодився взяти лише на знак моєї подяки за цю послугу. Я був захоплений азартом і, певно ж, радо прийняв його люб’язну пропозицію. Я продовжив гру, мені щастило, і на ранок я виграв стільки грошей, скільки не вигравав ще ніколи в житті. Тут варто було б зупинитися — та я, на жаль, ніколи не був стриманою людиною.

Наступного вечора гра поновилася в тому ж самому товаристві, але фортуна відвернулася від мене, і я втратив майже весь учорашній виграш. Та ось мені прийшла чудова карта, і я ризикнув поставити на кін решту своїх грошей. Попадали всі гравці, окрім одного араба з далекої Грані, який за час свого недовгого перебування в Альбіні розкидався грішми з такою легкістю, немовби був самим Крезом. Цей араб, не пригадаю вже його імені, підняв ставки ще вище, чого, правду кажучи, я ніяк не сподівався. Сума була просто фантастична, а у мене не лишилось ані шеляга. Мене охопив розпач, адже я знав, що ніхто не позичить таких грошей — усі завсідники цього грального дому знали, що я дуже неохоче віддаю борги, часом навіть зовсім не повертаю. А клятий араб не визнавав ні чеків, ні розписок, він вимагав лише готівку.

Я бачив, що виграш вислизає з моїх рук… Аж раптом помітив у дальньому кутку залу мого вчорашнього знайомого в чорному вбранні і негайно кинувся до нього з проханням про позику. Трохи подумавши, той виклав на стіл пачку кредитних білетів королівської скарбниці і згорнутий аркуш паперу. Він заявив, що згоден позичити ці гроші, якщо я в присутності свідків письмово присягну безсмертям своєї душі, що зіграю з ним одну гру на будь-яку, запропоновану ним ставку, а в разі моєї смерті це зобов’язання перейде до мого сина. Умови були, м’яко кажучи, підозрілі, та, побачивши гроші, я розгубив рештки обачності й без жодних вагань погодився. Треба відзначити, що я взяв гостро заточене перо так незграбно, що примудрився вколоти собі пальця. Чоловік у чорному забрав розписку, а натомість видав гроші. Коли ми з арабом відкрили карти, то виявилося, що я виграв. Я тут-таки повернув незнайомцеві борг, після чого той пішов і більше в гральному домі не з’являвся.

Відтоді минуло п’ять років. Пам’ять у мене коротка, отож з часом я зовсім забув про чоловіка в чорному і про нашу з ним угоду. Та одного дня він сам нагадав мені про своє існування. Я саме гостював у Альбіні, куди приїхав розбиратися з судовими позовами сусідів. Доповіли, що мене хоче бачити якийсь Женес де Фарамон де Торлор. Я ніяк не міг пригадати людину з таким іменем, однак, знаючи про свою звичку напідпитку заводити всілякі знайомства, погодився прийняти його.

То був мій кредитор — тільки цього разу одягнений не в чорний камзол, а в довгу чорну сутану з каптуром. Без будь-яких передмов він нагадав про нашу угоду й запропонував зіграти одну гру, ставка в якій — моя душа. Я був такий приголомшений, що не спромігся вимовити жодного слова. А він показав підписану моєю кров’ю розписку і зауважив, що в разі відмови має повне право забрати мою душу й без гри, а сама гра лише дає мені можливість усе виправити. Я відразу ж збагнув, до чого все йде. Хтось розумніший і розсудливіший на моєму місці, мабуть, відмовився б від гри, аби не загрузнути ще глибше в диявольських тенетах. Але я…

Певна річ, я програв. Женес усміхнувся і сказав, що з цієї миті „володар“ передає мене під його повну владу, і якщо я не виконаю бодай одного з його бажань, то потраплю прямісінько в пекло, а це бажання виконає за мене мій син.

За півроку, які минули відтоді, я вчинив стільки гріхів, що тепер мені в будь-якому разі гарантоване місце в пеклі. Я покірно виконував найжахливіші бажання Женеса, щоразу тішачи себе надією, що його збочена уява от-от виснажиться. Але те, що він зажадав сьогодні, перевершило найгірші сподівання. Він захотів, аби я віддав йому душі своїх онуків — твоїх ще не народжених дітей, сину! При цьому Женес знову нагадав, що бажання, яке я відмовлюсь виконати, відповідно до угоди, стане твоїм зобов’язанням.

Не знаю, чи правомірна така умова, та боюсь, що лукавий усе передбачив. Гадаю, він не вимагав твоєї душі тільки тому, що ти народився ще до укладання нашої угоди, а отже, я не мав права розпоряджатися твоєю долею. Але є ще слабка надія, що Женес намагається ошукати мене і хитрістю запопасти собі