Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ дев’ятнадцятий. Джентльмени та злодії

Ми з Денною покинули «Еоліян» пізно, коли на вулицях уже нікого не було. Я чув звіддаля гру на скрипці й лункий стукіт кінських копит по бруківці.

— То в якій норі ти ховався? — запитала вона.

— Тій, що й завжди, — відказав я, а тоді мені блиснула думка. — Ти приходила шукати мене в Університеті? У великій квадратній будівлі, від якої пахне вугільним димом?

Денна похитала головою.

— Я й близько не здогадалася б, де тебе там шукати. Він як лабіринт. Якщо я не можу впіймати тебе за грою в Анкера, то знаю, що мені не пощастило, — вона з цікавістю поглянула на мене. — А що?

— Якась дівчина приходила й питала про мене, — махнув я рукою — мовляв, нічого особливого. — Сказала, буцімто я продав їй оберіг. Я подумав, що це можеш бути ти.

— Я й справді приходила тебе шукати, доволі давно, — зізна­лася вона. — Але ніколи не казала, що ти мене оберігаєш.

Розмова стухла, і між нами виросла тиша. Я мимоволі згадав, як Денна ходила попід руку з Емброузом. Знати про це більше не хотілося, та водночас у мене на думці не було більше нічого.

— Я приходив провідати тебе в «Сірому чоловікові», — сказав я, просто щоб не йти мовчки. — Але тебе вже там не було.

Вона кивнула.

— Ми з Келліном трохи посварилися.

— Сподіваюся, все не надто страшно, — я показав на її шию. — Підвіска, як я помітив, досі в тебе.

Денна розгублено торкнулася смарагда у формі краплі.

— Ні. Нічого страшного. Келлін консерватор, цього в нього не відняти. Якщо він щось дарує, то не забирає дарунка. Він сказав, що цей колір мені личить, і сережки мені теж варто залишити собі, — вона зітхнула. — Мені було б легше, якби він не був такий люб’язний. І все ж приємно їх мати. Це своєрідний підшкірний жир. Якщо я не отримаю найближчим часом звістки від свого покровителя, вони полегшать мені життя.

— Ти досі сподіваєшся на звістку від нього? — запитав я. — Після того, що сталося у Требоні? Після того як він понад місяць ніяк із тобою не зв’язувався?

Денна знизала плечима.

— Він просто так поводиться. Я ж тобі казала: він потайний. Тривала відсутність — це для нього не дивина.

— Один мій друг намагається відшукати мені покровителя, — сказав я. — Можу попросити його пошукати ще й для тебе.

Вона підвела на мене погляд. У її очах неможливо було щось прочитати.

— Із твого боку мило вважати, ніби я заслуговую на краще, та насправді це не так. Я маю гарний голос, але на цьому все. Хто найняв би недовчену музикантку, яка навіть інструмента не має?

— Усякий, хто має вуха, щоб тебе почути, — сказав я. — Усякий, хто має очі, щоб побачити.

Денна опустила погляд, і її волосся впало завісою довкола обличчя.

— Ти милий, — тихо промовила вона, якось дивно заворушивши руками.

— Через що погіршилася ситуація з Келліном? — запитав я, переходячи до безпечнішої теми.

— Я забагато водилася із джентльменами, які до мене ходили, — іронічно промовила Денна.

— Треба було пояснити йому, що я й близько не схожий на джентльмена, — відповів я. — Можливо, йому стало б легше.

Але я знав, що не міг бути проблемою. Мені вдалося прийти всього один раз. Невже приходив Емброуз? Мені дуже легко було уявити його в тій розкішній вітальні. Як отой його клятий капелюх невимушено звисав із кутика стільця, поки Емброуз пив шоколад і розповідав анекдоти.

Денна весело скривила вуста.

— Він головно був проти Джеффрі, — пояснила вона. — Вочевидячки, я мусила сидіти тихо, сама у своїй коробочці, доки він сам не завітає до мене.

— Як там Джеффрі? — спитав я заради ґречності. — Йому вже вдалося вмістити в голові дві думки?

Я очікував почути смішок, але Денна лише зітхнула.

— Так, але думки в нього не надто добрі, — і похитала головою. — Він прийшов до Імрі, щоби здобути славу поета, але програв власну сорочку.

— Уже чув цю історію, — сказав я. — В Університеті таке буває постійно.

— То був лише початок, — відповіла Денна. — Він, ясна річ, вирішив, що може відігратися. Спершу був ломбард. Тоді він позичив грошей і програв ще й їх, — вона примирливо змахнула рукою. — Хоча заради справедливості скажу, що їх він не програв. Його обдурила якась сучка. Зловила його знаєш чим? Заплаканою вдовою.

Я спантеличено подивився на Денну.

— Чим-чим зловила?

Денна скоса глянула на мене, а тоді знизала плечима.

— Це проста афера, — пояснила вона. — Дівчина стоїть під ломбардом страшенно знічена й заплакана, а тоді, коли повз неї проходить якийсь багатій, пояснює, що приїхала до міста продати обручку. Їй треба гроші, щоби сплатити податки або розрахуватися з лихварем.

Денна нетерпляче змахнула руками.

— Деталі не мають значення. Має значення ось що: діставшись міста, вона попросила іншу людину заставити перстень за неї. Вона ж, ясна річ, геть не вміє торгуватися.

Денна зупинилася перед вітриною ломбарду. На її обличчі яскраво відобразилося збентеження.

— Я думала, що можу йому довіряти! —