Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Карк"

-О чорт! Брат, все не так як ти думаєш.

-Нічого я не думаю,-глузливо сказав Андрій,- дізнався що в тебе стріляли і вирішив перевірити як ти. Бачу, що все чудово. Тоді я поїду.

Він розвернувся і пішов на вихід.

-Чорт, чорт, чорт…-вилаявся Льошка і кинувся за ним,- та постривай ти, придурок.

Останні слова він говорив вже на вулиці. Що було там далі я не знала, адже стояла і не могла поворухнутись від шоку. Я розуміла, що він чітко поставив кордони, сказавши, що в нас нічого не буде. Але почуття було таке, ніби я його зрадила. Самій від себе бридко.

Льошка повернувся з видом побитої собаки.

-Єво, вибач. Я ж не думав…

-Достатньо, -перебила я його,- це все не має значення. Зараз важливіше дізнатись хто в тебе стріляв.

-Дізнаємось,-промовив він після недовгої паузи, під час якої намагався зазирнути мені в очі,-є в мене з цього приводу одна думка. Тебе відвезти додому чи зі мною покатаєшся?

-Звісно з тобою, ми ж сіамські близнюки, забув чи що?-засміялася я.

-Забудеш тут. Тоді накривай на стіл, а я зроюблю пару дзвінків.

Він вийшов з кухні, а я зайнялася сервіруванням столу, заборонивши собі навіть думати про Андрія.

Льошка довго розмовляв по телефону і судячи з його злого тону, розмова була серйозна. Коли він зайшов на кухню, від його добродушно-придурковатої фізіономії, яку я звикла бачити, не залишилось нічого. Зараз переді мною сидів розлючений чоловік, потрапити під гарячу руку якому, мені б ні за що не хотілося б.

-Щось дізнався?-обережно запитала я.

-Є дещо. Їж і поїдемо. Якщо ти не передумала, звісно.

-Не передумала,-я почала квапливо їсти. Хоча зовсім нещодавно в нас стріляли, але залишати його самого мені зовсім не хотілося. А може залишатись самій. Чорт його зна. Може і справді у мене з головою проблеми.- Може поділишся тим, що дізнався?

-Байк з такою аерографією тільки один в нашому місті і належить він, малоприємному типу з команди Арні.

-Почекай, як ти встиг роздивитись аерографію на мотоциклі? Я зараз навіть не згадаю якого кольору він був.-здивувалась я.

-Це звичка, підмічати деталі. Навчу тебе якось.

-Круто. Так що там з тим типом? Хто він? Чоловік для спеціальних доручень?

– Схоже на те. Таких, як він, у Арні ще двоє. Думаю, ця трійця Аньку і відправила на той світ. От в одного з них ми все і дізнаємось. Найшвидше знайшли Серьогу Хом’якова,-показав він мені в телефоні фото блондина.

- Ти впевнений, що це гарна ідея? - Засумнівалася я. - Навряд він захоче з тобою говорити.

– У мене є переконливий аргумент.

- Пістолет, чи що? – пирхнула я.

- Споримо, він вважатиме її вагомим аргументом?

- Нормальні люди так не поводяться, - огризнулася я.

- Потім розкажеш, - розплився він у променистій посмішці.

Хом'яков знаходився в будинку на Гончарній. Будинок звичайнісінький, квартира однокімнатна, а жив він один. Пару разів на тиждень його відвідувала мати, дівчата з'являлися час від часу і іноді затримувалися надовго. Остання – місяці на три. Але зараз якраз був проміжок холостяцького життя. Про це мені коротко повідомив по дорозі Маршал.

- Сусідів хтось з твоїх людей опитував? - Запитала я, бажаючи підтримати розмову.

- Тільки одну стареньку. Тут важливо зробити правильний вибір. Навіщо, наприклад, гасати по всьому будинку, коли можна зайти одну, саму балакучу?

– О, так! - Підвела я очі і руки.

- Значить, так. Очей не спускаєш  з того під'їзду. Якщо раптом з'явиться наш блондин, дзвониш мені.

– А ти куди?

– А я туди.

Він підхопив сумку із заднього сидіння, про яку я не здогадувалась і попрямував до під'їзду.

– А якщо блондин у квартирі? - Пробурмотіла я, проводжаючи його поглядом.

Чекати довелося досить довго. Льошка не з'являвся і блондин теж. Сонце світило по-літньому, навіваючи солодку дрімоту. Щоразу, коли з під'їзду хтось виходив, я нервово смикалася, ще більше боялася пропустити  блондина. Раптом засну? А якщо він таки вдома? Невідомо, чим вони там зайняті… Раптом блондин виявився хитрішим, і Льошка зараз у плачевному становищі. Господи, як я раніше про це не подумала? Я схопила телефон з наміром дзвонити, і тут він нарешті став переді мною, а за півхвилини вже сідав у машину.

– У квартирі нікого? - Запитала я.

- Нікого, але багато всього цікавого.

- А поконкретніше не можна?

- Поконкретніше? Наприклад, грамів двісті героїну.

Я свиснула:

– І що тепер?

- Дочекаймося Серьогу і поговоримо.

Не встиг він це сказати, як у двір в'їхала машина.

- Це він, - прибираючи з лиця усмішку, сказав Маршал. – Значить так. Ідеш до під'їзду і просиш тебе впустити. Сподіваюся, ти не проти трохи пококетувати? Бажано щоб клієнт максимально розслабився.

Блондин на своїй машині блукав двором, шукав, де можна припаркуватися, а я припустила до під'їзду. Коли він теж там опинився, я з розгубленим виглядом копалася у своїй сумці, витягуючи на світ божий різні предмети: гаманець, косметичку, чохол від сонцезахисних окулярів, і намагалася все це втримати.

- Я й не знав, що в мене така гарна сусідка, - з усмішкою заявив блондин, тримаючи ключі в руці і не кваплячись відчиняти двері, а я злякано подумала: раптом він бачив мене раніше і тепер впізнає?

- Ви не могли б мені допомогти, - зніяковіло почала я, сунувши йому в руки косметичку.

- Давайте я краще двері відчиню, - засміявся він.

- Так, звичайно.Ви теж тут мешкаєте?

– Теж, а от вас раніше не бачив.

- Я майже нікого тут не знаю, - белькотіла я, він притримав для мене двері, пропускаючи вперед, і раптом за його спиною з'явився Олексій. В результаті в під'їзд ми увійшли разом, в руках мого друга був пістолет. Сергій, зайнятий балаканею зі мною, не звернув на чоловіка уваги, ми підійшли до ліфта, натиснули кнопку виклику, і тут дуло пістолета вперлося блондину в бік. Він глянув на Маршала з нудою в очах, а той сказав: