Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Він опустився на підлогу, вдарившись спиною об край стола.

Я підійшла й сіла поруч. Через якусь мить йокаї приєдналася до нас, вибравшись зі свого футляра й спустившись зі стола за допомогою струн, поки її шия не притулилася зручним вигином до краю стола. І якийсь час ми втрьох мовчки сиділи отак.

— Мої батьки — концертуючі музиканти, — сказав Кент далеким голосом. — Вони хотіли, щоби я пішов їхніми слідами. Я ріс відпрацьовуючи гами, до крові стираючи пальці. Вони казали, що я повинен старатися, як ніхто інший. Вони казали, що це єдиний шлях. — Він похитав головою. — Вони казали, що колись я буду вдячний їм. — Останні слова він наче виплюнув.

— Ти, мабуть, дуже добре граєш, — сказала я.

— Я найкращий у грі на скрипці, — відповів Кент, — я кращий, ніж більшість людей у будь-чому у своєму житті.

— Смілива заява, — сказала я.

— Я вигравав національні конкурси, — продовжував він. — Стипендії, ґранти. Мене запрошували виступати до Лондона, Москви, Пекіна. У мене є шанувальники. У мене є фанати. — Він замовк, а коли заговорив знову, його голос був низький і гіркий: — Ненавиджу це.

— Тоді чому продовжуєш це робити?

— Я запитую себе про це вже багато років, — відповів він. — І я ніколи не міг відповісти. Тому я перестав.

— Перестав запитувати?

— Перестав грати, — відповів він. — Шість місяців тому. Відтоді я не взяв навіть ноти. Я вважав, що мені стане краще. Насправді мені ніби руку відрубали.

Він замовк. Скрипка ж тим часом почала досліджувати мій офіс. Вона пересувалася, як восьминіг, її чотири струни тягнули її за собою зі шпаркою й водночас плавною грацією. Її тіло все ще більш-менш нагадувало скрипку, але в ньому з’явилася ніжність і м’якість, яка вказувала на те, що під гладенькою темною шкірою містяться нутрощі. Коли вона не оглядала батькові ветеринарні папери чи не мацала лапами килим, тоді витягувала свою шию й дивилася на нас своїми великими очима.

— Я ніколи не просила нічого з цього, — заговорила я. — Мені підсунули це, навіть не завдавши собі труду з’ясувати, чи я хочу цього.

— Яким чином ти знаєш, що повинна робити? — запитав він.

— Я не знаю, — відповіла я, — насправді не знаю. Мені доводиться вияснювати це щоразу. Вибач, якщо ти очікував компетентної лікарської поради.

Кент розсміявся. Це був щирий сміх.

— Я справді люблю музику, — сказав він. — Я раніше вважав, що як тільки я досягну певного рівня, мене не буде нуди­ти щоразу, коли я беруся за скрипку. — Його очі були сповнені гнівом і мукою. — Цього ніколи не буває достатньо.

Його тонкі пальці стиснулися в кулак, а потім розсла­билися.

— Мої батьки знали, що у мене депресія, — продовжував він. — Вони сказали, що це нормально, і придбали мені Вівальді, аби мені полегшало. Це спрацювало. Він сидів у мене на плечі, коли я грав. Він підспівував. Він змусив мене полюбити гру на скрипці, вперше на моїй пам’яті.

Йокаї повернулася до Кента і присіла. Вона блимала свої­ми очами то на нього, то на моє лице, уважно й допитливо.

— Я не думаю, що я можу повернути Вівальді назад, якщо ти сподівався на це.

Він похитав головою, ніби це було не так, але я побачила, як його плечі на мить опустилися.

— Я зроблю все, що мені під силу, — сказала я. — Можливо, я не допоможу тобі, але це допоможе мені зрозуміти твою скрипку краще. Домовились?

Кент ледь підняв очі, щоб кивнути.

Я простягнула руку, щоб торкнутися тіла скрипки. Навіть якщо йокаї мала якийсь страх чи сумнів, то вона його не показувала. Вона спостерігала з неприхованою цікавістю. Її поодинокі блимання видавали тихий звук, як опуст камери.

Вона випромінювала темне, привабливе тепло, що зігрівало мої щиколодки, коли я торкалася її. Я ковзнула рукою по краю її тіла, по округлостях з’єднаних швів. Це було не дерево, хоча й мало вигляд дерева. Воно було сухим і твердим на дотик, але це було щось на кшталт шкіри. Коли я мацала її, вона реагувала. Вона не видавалася занепокоєною моїми доторками. Вона просто поверталася то до мене, то до нього, спостерігаючи за нами своїми круглими і блискучими, наче кульки, очима.

Вона була збентежена. Приголомшена. Стривожена. Голодна й нетерпляча, сповнена бажань. «Що може хотіти скрипка? — запитувала я себе: — Чому вона з’їла канарка?».

І що я повинна була зробити для неї?

Я була впевнена, що Гораціо залюбки поповнив би свою колекцію живою скрипкою. І я знала напевне, що Кенту полегшає, коли він позбудеться її, принаймні попервах. Але я не відчувала, що маю право розділяти їх. Ці двоє належали одне одному. Навіть якщо Кент не бачив цього, йокаї знала. Вони були створені одне для одного, і це я відчувала усім своїм єством.

— Вона там, де повинна бути, — сказала я.

Обличчя Кента спохмурніло.

— І це все? — запитав він. — Я просто застряг із нею?

— А вона застрягла з тобою, — відповіла я.

Я забрала руку з тіла йокаї, і ми ще якусь мить дивилися одне на одного, перш ніж вона з драматичним і навдивовижу мелодійним зітханням упала на стіл. Тепло в моїх щиколодках почало згасати. Незабаром воно зникло.

А от голод залишився.

Чогось бракує.

Думка зринула в моїй голові:

— Ти повинен дати їй ім’я.

— Я не збираюся давати ім’я цій штукенції, — сказав Кент.

— Вона буде з тобою якийсь час. У неї мусить бути ім’я.

Кент насупився, але за мить уже замислився.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Я назву її на згадку про мою бабусю — єдину людину в моїй родині, яка дозволяла мені бути дитиною. Омі. — Він нарешті звернув свою увагу на скрипку. — Гей, тебе звати Омі.

Скрипка Омі блимнула, проковтнула своє ім’я очима. Здавалося, що вона його прийняла.

Ім’я було гарне. Але цього було недостатньо. Кент усе ще ображався на Омі. А Омі була все ще голодна. Я відчувала її голод як зазубрену й нужденну яму порожнечі в центрі мого шлунка.

Яким чином ця скрипка розплющила свої очі перед цим хлопцем саме в цей момент? У цьому мала бути якась мета, бо інакше навіщо батько розповідав мені всі ці історії, коли я була маленькою? Чому він зникав так багато разів? Чому він помер? Це має щось означати. Якщо ж ні, то навіщо я сідала в машини незнайомців