Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— І як ти потрапила до квартири?

— Сусідка почула гуркіт, перелякалася і викликала поліцію. Спочатку вони збиралися мене затримати, але я якось змогла їм пояснити, що трапилося, і вони допомогли відкрити двері. Я побігла у спальню, але там Лізи не було. Вона лежала в кухні на підлозі. Її руки були в крові, а там, де знаходився чіп, був чорний обпалений слід, — зробивши паузу, вона тихо додала: — Вона вдарила себе струмом.

Обидва чоловіки були шоковані тим, що почули. До цього вони не розуміли, наскільки зневірилася в порятунку подруга Каті. Перше, що спало їм на думку, це те, що Ліза намагалася вчинити самогубство. І лише після того, як минув перший шок, думки почали пропонувати інші можливі причини. Це була мало не єдина можливість вимкнути раз і назавжди чіп.

— Що було далі? — першим до думки про чіп дійшов Степан.

— Її повезли в лікарню. Життя їй врятували! Але, як я і казала, були наслідки... Ліва рука, куди вона вдарила себе струмом, майже знерухоміла. Струм пройшов по м'язах, сухожиллях і всьому, чому тільки було можливо. Вона, звичайно, може рухати самою рукою, а от пальці та зап'ястя ледь ворушаться.

— Вона прийшла до норми? — Андрій по справжньому співчував Лізі.

— Фізично — так! Наскільки це можливо. Психологічно... Знадобилося близько пів року відвідування психотерапевтів, щоб вона почала більш-менш нормально їсти. Перші місяці, побачивши їжу, вона просто плакала і кричала. Я її годувала, як маленьку дитину, з ложечки. Поступово вона зрозуміла, що їжа їй не може нашкодити, і почала їсти сама, хоч і не багато.

— Що трапилося з лабораторією? — хоча Степану було шкода подругу Каті, але розмови про її реабілітацію не дуже допомагали в їх розслідуванні.

— Вона зникла... Просто в один день всі кабінети в будівлі спорожніли. Наче там нікого ніколи не було. Тоді я почала намагатися щось про них дізнатися. Виявилося, що через них, по всій Полтавській області, постраждало багато людей. Подробиць було небагато, але я знайшла щонайменше півтора десятка випадків, де повні люди дуже швидко худли і помирали від анорексії.

— Думаю, їх було набагато більше, — він переминався з ноги на ногу, Степан відчував як до голови підступав жар.

— Я теж так думаю, але не змогла знайти доказів, ті люди, що проводили досліди, наче розчинилися в повітрі. Мені вдалося знайти кількох учасників експерименту, які вижили. В якийсь момент вони самі прийшли в лабораторію і сказали, що їх влаштовує вага, і на цьому для них усе скінчилося.

— Якщо я правильно тебе розумію, ти натякаєш на те, що інші не змогли зупинитися під час схуднення, і отримали такі смертельні наслідки?! — нарешті Андрій остаточно переконався, що вони шукають одних і тих самих людей.

— Саме так! — ці двоє чоловіків були перші, з ким вона поділилася цією думкою, після своєї подруги Лізи. Катя замовкла на кілька секунд, очікуючи реготання, чи якісь образливі слова щодо того, що вона все вигадує. Але чоловіки мовчали і чекали. На їх обличчі не було навіть натяку на посмішку, вони залишалися серйозними. — У мене склалося таке враження, наче ті люди поплатилися за свою жадібність до ідеалу... Не знаю, як точно це все висловити... Вони наче продали свої душі... — тепер Катя точно чекала сміху, але знову його не дочекалася.

— Думаєш, це вони? — Степан звернувся до Андрія.

— Поки що все на це вказує! І думаю, це не кінець історії... — після цього журналіст звернувся до дівчини, — це ж не кінець?! Якось же ти на них вийшла.

— Ні, не кінець. Як я вже казала, моя подруга ходила до психотерапевта, і під час сеансів, коли у мене був вільний час, я намагалася щось знайти про цих людей і лабораторію. За перші місяці я знайшла багато інформації в інтернеті, здебільшого через некрологи. Трохи інформації отримала від кількох піддослідних. Але вся ця затія досить швидко перетворилася у безглузду трату часу. Я не журналіст і не приватний детектив, щоб знайти те, що дуже добре ховають. Тож до того часу, коли Ліза почала сама їсти, я припинила займатися пошуками.

Катю ніхто не перебивав. Чоловіки знали, наскільки важлива інформація, яку зараз їм розповідає дівчина. І це при тому, що вона і сама не до кінця розуміє, у що вплуталася.

— Десь через півтора року після інциденту зі струмом, Ліза продовжувала ходити до психотерапевта, а я інколи складала їй компанію. Вона майже повністю відновилася, знову почала працювати, хоча і не весь день, — Катя помітила погляд чоловіків, ці уточнення їм були не дуже цікаві. — Загалом, до чого це я... Під час одного з таких очікувань у приймальні я почула досить лякаючу історію. Дві жінки, яким напевно було десь трохи за шістдесят, обговорювали чоловіка їх спільної знайомої.

— Напевно на сьогодні зупинимося, — Степана хитало, він весь спітнів, а бліде обличчя стало плямистим від жару, — щось мені вже важко стояти, — нарешті він відпустив руку Андрія і повільно відступив до стільця.

— Все гаразд? — тут же Андрій відпустив Катю і підійшов до свого друга.

— Так, напевно тиск піднявся... якось душно в палаті, — махаючи руками він звернувся до Каті: — Напевно, вже продовжимо завтра, якщо ти не заперечуєш?

— Так, звичайно, — за дуже короткий час Катя перестала вважати цих чоловіків ворогами. Їй здавалося, що вона знає їх досить давно. Наче зібралися старі приятелі, які не бачилися багато років.

У палату постукали.

— Ваші десять хвилин минули! — досить грубо висловився поліціянт.

— Десять хвилин? — не дуже зрозуміла Катя.

— Дякую, офіцере, ми вже йдемо! — посміхнувся Андрій. Після чого звернувся до дівчини: — Дякую за розмову, сподіваюся, ми ще матимемо змогу побалакати.

— Хутко! — поліціянт починав дратуватися.

— Ходімо! — Андрій допоміг піднятися Степану і, підтримуючи, повів його до палати.

— Що думаєш? — запитав Степан, коли вони трохи відійшли.

— Ти і сам вже здогадався, що ми шукаємо одних і тих самих людей.