Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

Ввечері, протримавши Михайла Топольного ще кілька годин під вартою, його нарешті звільнили і пустили слідом двох молодих оперативників для стеження. Дозвіл на це Назару вдалося отримати у підполковника, аргументуючи, що батько мусить знати, чи скоював убивство його син та куди він подівся. А решта слідчо-оперативної групи знову зібралася у конференц-залі, аби підсумувати все, що вдалося дізнатися за останню добу розслідування. Та не встигли вони опрацювати свіжі дані, як їх викликали на чергове убивство...

— Тобі не здається, що це якийсь довбаний голлівудський фільм? — спитав Назар у Циганюка на перекурі.

Судмедексперт міцно затягнувся тютюновим димом і кивнув. Вони стояли під дашком під’їзду, ховаючись від мокрого снігу, що рясно сипав з чорного низького неба. Натовп роззяв майже розчинився, навіть обридливі журналісти позамерзали й роз’їхалися по своїх редакціях монтувати відзняті кадри «трагедії, що сталася внаслідок домашнього насилля». Під під’їздом зосталося лише кілька найзатятіших пліткарок, що тулилися під парасолями, тремтіли від холоду, проте пожадливо видивлялися кожен порух у квартирі на першому поверсі.

«Де ж ви були, коли просто у вас під носом убивали людину? Коли кричала жінка, плакала дитина? Невже ніхто з вас, курвиська, навіть не спробував допомогти?», — хотів було поцікавитися слідчий у сусідок, але обмежився тим, що стримано наказав їм забратися по домівках. За роки служби він чув безліч відповідей на ці запитання.

Андрій Циганюк з помічником уже ретельно оглянули місце злочину й озвучили перші висновки — одна жертва з великою кількістю побоїв та слідами асфіксії, інша — вогнепальне поранення в груди. Обидва трупи доправили на експертизу в міський морг, поліція затримала підозрюваного, він уже чекав допиту за ґратами.

— Як гадаєш, звідки взявся ствол? — замислено спитав Андрій.

— Дізнаємося, — відповів слідчий. — Хлопець оклигає від шоку й розговориться.

Назар теж зробив глибоку затяжку, почухав підборіддя і додав:

— Щось почастішало вогнепальних.

— Оце точно.

Раптом телефон слідчого завібрував. Він хутко розблокував екран і побачив нове повідомлення у телеграмі. Узявся відкривати програму, переконаний, що син нарешті вийшов на зв’язок, але помилився. Писала мегера.

«Привіт. Чула, у вас добре просувається розслідування. Вже взяли убивцю?»

«Ще ні», — відписав Назар.

Віра миттєво прочитала відповідь й одразу відписала: «Хочу вибачитися за свою поведінку. Кава? Завтра?» «Ок».

За інших обставин він би страшенно зрадів цій пропозиції — красива жінка запрошує його на каву. Після розлучення не мав жодних стосунків, проте зараз голова була забита новим убивством і тривожними думками про сина. Назар без емоцій заховав телефон і повернувся до розмови з Андрієм.

— Знаєш, тут справа прикра, але цілком звичайна — «битовуха». Сусіди кажуть, родина алкашів...

— Воно й видно неозброєним оком, — погодився судмедексперт. — Ти ж бачив ту жінку — вся спухла, потовчена, зі слідами попередніх побоїв.

— Ага, ще й тхне від неї водярою, — підтвердив Назар. — І пацан зачуханий... шкода таких, насамперед страждають діти.

— Рано чи пізно ці діти теж починають бухати.

Циган викинув недопалок, потиснув на прощання слідчому руку й поїхав разом із молодшим експертом у лабораторію. За годину місце злочину покинули й поліцейські, залишивши решту мешканців квартири № 15 з їхнім горем наодинці.

Попереду у цієї родини чимало випробувань — вранці прибуде ювенальна поліція. Розбиратимуться, чи можна залишати дев’ятирічну дівчинку під опікою горе-матері. Далі — розслідування, суд над убивцею. Найбільше Назарові було шкода дівчинки. Коли на виклик приїхали патрульні, вона стояла під дощем, посиніла від холоду, невтішно плакала, говорила щось про демонів з підвалу і дуже просила врятувати собаку. На її очах убили людину за пляшку горілки... ця історія назавжди вшиється в її життя кривавою ниткою й болітиме тривалий час. Що очікує на цю дитину? Притулок? Інтернат? А потім вулиця? Майже в усіх випадках такі діти рано чи пізно стають на стежку батьків. Але Назар, спілкуючись з малою й оглядаючи речі у квартирі, дізнався, що дівчинка любить читати, гарно вчиться й узагалі чемна та кмітлива. Він би ніколи не подумав, що це дитина алкоголіків, якби не задавнені зеленкуваті синці, а ще такі дорослі й сумні очі.

Розділ 37

Коли на зап’ястки одягали холодні кайданки, він не опирався. Здається, вже давно передчував, що колись закінчить саме так — у в’язниці.

Холодні сирі коридори в міському відділку кримінальної поліції поглинали всі сторонні звуки, наче висохле на пекучому сонці каміння воду, всотували і його важкий утомлений поступ, і стишені голоси за зачиненими дверима кабінетів, і нерозбірливе перешіптування та збуджені кроки двох поліцейських поряд. Створювався гнітючий вакуум, що висмоктував усі емоції й залишки кисню з легень. А тоді його зачинили в крихітній темній камері, в очікуванні допиту, і стало ще гірше.

Хотілося спати, та щойно заплющував очі — на поверхню виривалися огидні й достобіса страшні спогади. Кров... багато крові... здавалося, голоси й примари оживали, і тепер він був не сам у цій камері — над ним стояли мертві. Шкіра вкривалася сиротами. Волосся на потилиці ставало сторч, повіки запалилися й набрякли від безсоння.

«Я цього не заслужив».

Він тремтів і ледве стримував нудоту, що підступала кислим клубком під саме горло.

— Дмитро Кухарчук!

Двері камери з рипінням незмащених завіс відчинилися.

— За мною на вихід!

Слухняно підвівся і пішов з дебелим поліцейським. За хвилину із тісної камери його привели до невеличкої кімнатки без жодного вікна та всадовили на металевий стілець. Тут смерділо відсирілим папером, старим потом і цигарками. Діма підвів погляд й угледів перед собою кількох чоловіків у цивільному й заплакану маму.

«Слєдаки», — зрозумів він.

Головного Діма вирізнив одразу. Той сидів за столом й холодно свердлив поглядом затриманого. А тоді так само холодно заговорив, щойно двері зачинили зсередини:

— Мене звати Вус Назарій Ярославович. Я старший оперуповноважений слідчий міського управління кримінальної поліції. Назвися і скажи, чи розумієш, у чому тебе підозрюють?

Зависла пауза. Не те, щоб Діма не збирався відповідати... просто нудота стала ще нестерпнішою.

— Кухарчук Дмитро Юрійович.

А тоді не стримався й вивергнув трохи жовчі та шлункового соку на свої кросівки, заляпані плямами темно-брунатної, вже трохи підсохлої крові. Більше блювати не було чим.

— Принесіть води, — наказав старший слідчий. — Ти розумієш, чому ти тут?

Діма кивнув. Тоді