Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Я зігнув ногу в коліні, намагаючись скинути його з себе, і засмикався, але потужний натиск ламав мій опір. Моє обличчя обпікав гарячий віддих супротивника. Максові вдалося надушити коліном мені на живіт. У мене знову перехопило дух.

Нарешті його руки дістали до мого горла.

Біль…Хрипіння…

Це я хриплю?

Зірочки в очах… Вони тьмяніють, тьмяніють, тьмяніють…

Дихати зовсім неможливо…

Наче крізь вату чую голоси і кроки. Тягар із мого тіла раптом звалюється, у легені проривається повітря, якому несподівано починає заважати кашель…

Я остаточно прийшов до пам’яті. Лежу на боці скорчений, тримаюся руками за горло і хрипло кашляю. Хтось підхопив мене під руки й допоміг підвестися. Зірочки перед очима щезли – і я бачу перед собою схвильоване Гошине обличчя:

– Живий? Живий?

Відчувши, що вже можу стояти, я відсунув його рукою.

– Дя-дя-ку-ю-у-у!.. Де… він?

Але Гоша може й не відповідати. Я вже бачу Макса. Від нього по черзі відлітають обидвоє Аликів. Він відбивається від них із якимось диким гарчанням.

– Стріляй у цю суку! – загорлав Гоша.

І справді – бабахнув постріл.

Полум’я спалахнуло з обох боків. Алики стріляли одночасно – і два постріли злилися в один. Хтось із них вистрілив іще раз, та це вже було зайве. Макс повільно осів на землю, спочатку опустившись на коліна, а потім завалившись набік.

Маленький Алик, голосно лаючись своєю мовою, почав азартно копати тіло, проте Алик відтяг його за руку.

Цієї миті я згадав про Юльку й повернувся до неї всім тулубом.

Вона сиділа на землі, широко розставивши ноги і блюючи. Спазми супроводжувалися схлипами й кашлем. Гоша розгублено стояв над нею.

– Е, що у вас там? – почулося над головою.

З вікон витикалися голови цікавих.

Хай дивляться. Байдуже. Все скінчено.

Я тільки тепер відчув, як ниє все тіло. Накульгуючи, підійшов до лежачого Макса, схилився над ним і торкнувся плеча.

Третій постріл справді був зайвим.

Перші дві кулі влучили в стегно і в бік, третя розтрощила перенісся. До горла мені підступила нудота, і я насилу встиг відступити на крок, щоб не виблювати просто на труп.

Хтось поплескав мене по спині. Я випростався й повернувся. Поряд стояв Алик.

– Нормально?

Подивившись на труп і залиту сльозами Юльку, я похитав головою.

– Малий перестарався. Зараз приїдуть менти. Мухтарові буде важко все зам’яти…

– Самооборона, – відказав я, не вірячи, що все вийде на добре. – Ви можете тікати. Я дочекаюся ментів і піду до кінця… Дайте мені пістолет і розбігайтеся.

Алик і Маленький Алик перезирнулися. Маленький Алик простяг мені зброю, одначе Алик зупинив його руку.

– Все одно стріляли двоє… Розтин, експертиза… Малий нехай іде геть. Іди до Мухтара, Малий, розкажи йому все… Він щось придумає… Гошику, ти теж тікай звідси!

– Я буду з Юлькою! – ображено крикнув Гоша.

– Тоді віддай Малому свою пукавку, бо заберуть. Шкода… – сказав Алик і звернувся до мене: – Що далі?

Я вкотре подивився на труп. На того, хто міг би, якби був живий, кинути світло на цю всю історію. На єдиного справжнього свідка, що замовк назавжди. Я вже уявив собі, в чому мене звинуватять. А ще розлад психіки, маніакальний психоз…

– Ходімо до нього додому…

6

Двері відчинила його дружина. Той самий неохайний халат, те саме розтріпане волосся, прищики. Подив на обличчі.

– Твого чоловіка застрелили. Там, на вулиці. – Алик відразу поставив крапки над «і» та ступив до кімнати. Я зайшов слідом і зачинив за собою двері.

– А… ви… хто?… – тихо запитала вона.

– Сядь і сиди. Тобі скоро все пояснять, – грубо наказав Алик і гидливо штовхнув її до ліжка.

Мені стало шкода цієї молодої жінки. Здається, її звуть Валя… Так, Валя… Хоч до неї мені байдуже. Це жорстоко, але тепер вона справді відійшла на другий план.

Я підступив до вікна і прочинив його. З шурхотом відірвався свіжопоклеєний папір, що допомагав зберігати тепло. Я глянув униз. Третій поверх. Просто піді мною біліє Юльчин плащ, і Гоша вже щось завзято доводить прибулим патрульним.

Саме тут знайшли третю вбиту дівчину – Наталку Кущенко. Тут, на траві, під кущами бузку. Де вона любила мене, п’яну морду.

Де й почалася для мене, власне кажучи, ця вся історія.

Якщо вікно відчинене, то прекрасно чути все, що робиться внизу. Навіть із третього поверху…

– Чого ти тоді шарпонувся у вікно? – запитав мене Алик.

Я чекав, що він про це спитає, і відповів:

– Максим працював двірником у тій гуртязі.

– Підробляв, – тихо виправила Валя.

– Це не важливо. Він знав свою територію. Знав про вікно без шибки. І продумав усе до дрібниць. Спровокував усіх нас, помчав не додому і не якнайдалі від погоні, як усі нормальні люди, а забіг до гуртожитку і вистрибнув з протилежного боку у вікно… Юлька жила поруч нього, тому й попрямувала в його пастку. Коло входу він її й перехопив…

– Яка Юлька? – знову втрутилася Валя.

– Я винен, – сказав я, знехтувавши Валентинине запитання. – Коли він заскочив до гуртожитку, я мав би зрозуміти, що він біжить на своє добре знайоме робоче місце. Тоді легше було б здогадатися… Хоча… Хто його знає… Принаймні…

Про Максів дзвінок я вирішив мовчати. Про нього вже ніхто не дізнається.

– Ми здуру стрибнули за тобою. Не знали, де тебе й шукати. Гошка додумався. – Алик вишкірився. – Каже, як чувак уже так чкурнув, значить, важливе щось. А важливе тепер тільки одне – Юлька. Вона додому пішла. Він, без сумніву, за нею урвав. Бачиш, устигли…

Я знову глянув у вікно.

– Менти вже сюди йдуть…

Алик діловито роззирнувся по кімнаті.

– Шмон буде.

У двері хтось пхнув ногою ззовні, а потім постукав. Алик відчинив і впустив розпашілого Гошу.

– Дивіться, що я знайшов! – Він підняв за лямку звичайнісіньку чорну сумку, з якими ходить мало не кожен третій.

– Де взяв і чому сюди припер?

– Там валялася, під кущем. Може, його?

Три пари очей утупилися у Валю. Та глянула на сумку.

– Так, це Максимова. – Вона й далі