Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

До джипа підійшов патрульний.

– Віктор Глід? Будь ласка, відкрийте багажник.

– Що я порушив?

– Будь ласка, відкрийте багажник.

Віта вийшла назовні, примружилася, розглядаючи чоловіків.

– Дівчино, будьте люб’язні, поверніться до машини.

Авжеж, поверніться! Тобто вкрай законослухняна Віталіна Курочкіна підкорилася б без лишніх слів, проте шансу проявити лояльність до закону їй не дали.

Блакитні «Жигулі» вискочили ніби з нізвідки.

– Ой! – встигла скрикнути вона, перш ніж її затягли до теплого салону.

Синьо-червоні відблиски мигалки на склі зникли з поля зору секунд через п’ять – сила Шаєнни була набагато продуктивнішою за бензин.

***

15 березня, 00.30

вул. Зимова

Елла Зотова невдоволено оглянула збіговисько виряджених людей і похитала головою, сподіваючись відігнати нудьгу. Раніше вона обожнювала такі заходи і не викидала жодне запрошення на вечірку. Повеселитись і, заодно, завести корисні знайомства – так вона пояснювала свою маленьку слабкість. Однак сьогодні настрій був поганий, і поліпшити його не могла ні улюблена музика, ні приємна компанія. Навіть випити, щоб стало веселіше, Елла не наважувалася – дбала про ненароджену дитину.

– Вам телефонують. – До неї тихо підійшов офіціант.

Вона з подивом зрозуміла, що зовсім замріялась і не почула гучний звук рингтону, тоді як люди вже поглядали з несхваленням.

– Слухаю вас, – промовила, ліниво розтягуючи слова.

– Елло, це я.

– Вікторе? Як ти смієш мені теле…

– Елло, я у в’язниці.

– …фонувати?! Що?! Тобто?..

– Ну, не зовсім у в’язниці… У поліцейському відділку. Набери Олександра Павловича. Не можу з ним зв’язатися.

– Секретарку свою попроси!

– Елло, я втратив мобільник, а напам’ять знаю два номери – адвоката і твій. Будь людиною, розбуди його. Ти ж не хочеш, щоб я провів ніч за ґратами?

До Елли тільки почав доходити сенс того, що відбувалося. Забувши про все, вона схопила перший-ліпший келих шампанського і випила одним ковтком. Відразу ж її занудило, стіни захиталися…

– Вікторе, що з тобою? – Барна стійка під ліктями поворухнулася, стала податливою і нестійкою. – Вікторе!

– У мене знайшли пістолет! Пістолет, уявляєш?!

– Ти про що?!

– Сам не знаю, що думати!

– Просила ж не зв’язуватися з тією поганню! Це вона підкинула!

– У багажник? Я не відкривав його тиждень. Ні, тут справа серйозніша. Навідай Павловича. Будь ласка.

Стіни попливли, звуки стали тоншими і пропали. Елла впустила телефон і з’їхала на підлогу.

– Гей! – кричала слухавка. – Чуєш мене?!

Клацнув фотоапарат, сліпучий спалах висвітлив кожну приховану косметикою зморшку на втомленому обличчі Елли.

Але вона цього не бачила.

***

15 березня, 01.00

вул. Лісова

Магія Шаєнни закінчилася швидко і несподівано. «Жигулі» просто зупинились, перекривши рух іншому транспорту.

– Приїхали, – саркастично промовив Шарашка. – Карета перетворилася на гарбуз. Виходь, сумна Попелюшко.

Віктор теж згадував цю казку… Віта здивувалася схожості їхнього мислення.

– Навіщо ви залучили поліцію? – Вона вийшла на асфальт услід за Тіном і постаралась не слухати роздратовані крики, що долинали звідусіль. – Це не жарти!

Іносвітець підштовхнув її до тротуару.

– Обережніше, тут калюжі. І це не ми. У твого Віктора вистачає недругів.

«Твого Віктора» прозвучало з такою образою, що Віта не втрималася від посмішки. Що за дитяче суперництво? Смішно, чесне слово.

– Але з усіх його недругів тільки ви були там, – нагадала недовірливо.

– Рівень небезпеки підскочив занадто різко. З п’ятнадцяти до сорока відсотків за кілька хвилин. Ми не могли залишатись осторонь!

– Говори за себе, партнере. – Поруч замахав крилами Шарашка. – Якби дехто вночі спав, а не марив про романтику, інша «дехто» зараз підмітала б сукнею підлогу за ґратами!

Віта з подивом зауважила, що ворона не має акценту, та й загалом теревенить без запинок, тоді як Тін, хвилюючись, навпаки, говорив короткими фразами.

– Ну то залишили б мене, – сказала, не бажаючи показувати, що взагалі-то вдячна за несподіване «викрадення». – З моїм замовленням уже розібралися. Ніхто нічого і нікому не винен.

– Серйозно? – Птаха зробила віраж. – А договір ти почитати не пробувала, розумнице?

Віта зніяковіла. Про існування договору вона не забула, але й переглянути його не встигла. Прийшла додому, кинула пакет із намальованим папугою на стілець, зайнялась іншими справами… Аркуш, схоже, випав, і лежав він на підлозі доти, доки батькові не знадобився папір, щоб прочистити принтер. Потім договір відправився у відро для сміття. Мабуть. У будь-якому разі ніхто його більше не бачив.