Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

У ній була могила апостола Павла, якого, згідно з віруванням, замучили та стратили за кілька кілометрів від храму. Базиліка стояла на лівому березі Тибру поза Авреліановим муром, на що і вказує назва. Її часто використовували для особливих урочистих церемоній, як-от похорони державного значення. У той день там відспівували Пію Рімонті та Стефано Карбоні — поліціянтів, яких римський монстр жорстоко вбив дві ночі тому.

У храмі набилося народу, навіть не всі змогли зайти. Були присутні очільники поліції та представники влади. Але й багато простих містян прийшли віддати останню шану жертвам страшного злочину.

Під зовнішнім портиком фасаду, прикрашеного колонами, розташувалися телевізійники, що робили відеорепортаж про подію для національних телеканалів. Перед входом уже стояла в цілковитій готовності почесна варта з поліціянтів у парадній формі, готова віддати останній салют загиблим.

Сандра залишилася надворі разом з багатьма колегами та спостерігала за всім з відчуттям покори і впевненості, що вбивця зараз дуже тішиться, спостерігаючи за спричиненою ним виставою.

Вона була в цивільному, мала при собі невеликий цифровий фотоапарат, яким знімала присутніх. Так само робили інші фотоексперти, що змішалися з натовпом у самій базиліці й надворі. Усі таким чином шукали підозрілих осіб з підозрілою поведінкою. Сподівалися, що монстр прийде сюди, щоб пережити солодке вдоволення, що він досі вільний і не зазнав покарання.

«Не такий він дурний, — подумала Сандра. — Немає його тут».

Востаннє вона брала участь у похоронах, коли загинув її чоловік. Однак відчуття, яке вона пережила, згадуючи про той далекий день, не мало нічого спільного з болем втрати. Поки вона стежила за похороном Давіда, її не покидала думка, що тепер вона — офіційно «вдова». Оте слово аж ніяк не відповідало ні їй, ані її молодому вікові. Воно її дратувало. Відтоді ще ніхто не промовляв цього слова в її присутності, попри те що самій доводилося привчати себе до нового статусу.

Вона довго не могла призвичаїтися до нього, аж поки не розгадала таємниці смерті свого коханого чоловіка. До думки не про статус, а про незручну присутність покійного в її житті. Ніхто й нізащо цього не визнає вголос, а втім смерть близьких нам людей часто не дає нам спокою, як той борг, що його вже неможливо повернути. Отож вона ще досі пам’ятала відчуття полегшення, пережите тієї миті, коли Давід нарешті відпустив її від себе.

Однак їй знадобилося ще багато часу, щоб впустити у своє життя іншого чоловіка. Зовсім інше кохання й зовсім інший спосіб його прояву. Іншу зубну щітку у ванній, новий запах на подушці поруч із собою.

І ось тепер вона вже не була впевнена в Максові й не знала, як йому про це сказати. І що більше переконувала себе, що він саме той чоловік, який їй потрібен, то більше наростала в ній потреба припинити з ним стосунки.

Оті думки посилилися саме тепер, у день похорону її колежанки Пії Рімонті. Що було б, якби вона опинилася тоді на її місці, у тій машині, як наживка для полювання на монстра? Про що вона думала б і за чим шкодувала б останньої миті свого життя?

Сандра боялася відповісти собі на це запитання. Та, можливо, саме завдяки отим тривожним думкам вона, готуючись сфотографувати групу людей, помітила, що разом з ними в об’єктив потрапив Іван, наречений Пії, який невідомо чому квапливо віддалявся від базиліки ще до завершення поховальної служби.

Агентка простежила за ним очима й побачила, як він пройшов вздовж портиків, звернув на бокову вуличку й підійшов до припаркованої там автівки.

Навіть з такої відстані було помітно, який він пригнічений. Хтозна, можливо, не витримав болю і втік. Проте, ще не дійшовши до автівки, він зробив дещо таке, що Сандру приголомшило.

Він сердито вихопив мобільний телефон з кишені й швигорнув до урни для сміття.

Сандра згадала слова пенітенціарія про аномалії. Отой вчинок якраз і вказував на аномальну поведінку. Вона ще хвилину сумнівалася, однак, зрештою, вирішила піти й поговорити з тим чоловіком.

Вона бачила Івана лише раз, коли він чекав на Пію після зміни. Та протягом останніх двох днів він часто навідувався до квестури. Здавалося, ніяк не міг заспокоїтися, вважав себе винним у тому, що не зміг захистити свою дівчину.

— Привіт. Ти Іван, еге ж? — звернулася до нього Сандра.

Чоловік розвернувся й поглянув на неї.

— Так, це я.

— Мене звати Сандра Веґа, я колежанка Пії. — Вона вирішила, що слід пояснити, чому вона до нього підійшла. — Знаю, тобі зараз нелегко. Сама через це пройшла, коли кілька років тому загинув мій чоловік.

— Мені дуже шкода, — тільки й промовив він, тому що, можливо, гадки не мав, що тут ще сказати.

— Я бачила, як ти поспіхом вийшов із церкви.

Сандра помітила, як Іван, почувши її слова, мимоволі зиркнув у бік урни для сміття, куди перед цим викинув мобільний.

— Так… Просто не витримав.

Сандра помилилася: у його голосі не було ні болю, ні люті. Він просто поспішав.

— Ми його піймаємо, — пообіцяла вона. — Його вчинок не залишиться безкарним. Адже ми завжди їх ловимо, рано чи пізно.

— Знаю, не сумніваюся, — відповів Іван, але якось непереконливо, ніби в душі йому було байдуже.

Отой тон і його поведінка якось не збігалися з образом, що його він створював про себе до тієї миті: образом нареченого, який будь-що прагне досягти справедливості за всякий кошт. Тепер Сандрі здавалося, що він хоче щось приховати. Ще й тому, що чоловік надалі раз-по-раз нишком поглядав на урну для сміття.

— Можна тебе запитати? Чому ти пішов з похорону?

— Я тобі вже відповів.

— Я питаю про справжню причину, — наполягла вона.

— Це тебе не стосується, — відказав він сердито.

Сандра кілька секунд мовчки дивилася на нього; вона була переконана, що йому вони здалися нескінченними.

— Ну, добре, вибач, — сказала на прощання, — співчуваю твоєму горю.

— Стривай…

Сандра зупинилася й знову повернулася до нього.

— Ти добре знала Пію? — запитав він уже зовсім іншим тоном, сумним.

— Не настільки, як мені того хотілося б.

— Тут неподалік є бар. — Чоловік похнюпився, потім додав: — Ти не погодишся зі мною поговорити?

Першої миті Сандра навіть не