Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Мене розбудив шум і різкий удар в голову привів одразу до тями. Колесо воза наїхало на камінь від чого весь багаж включно зі моїм тілом підскочив на добру долоню вверх. 

Чому тільки сьогодні я повинен їхати в село разом з Дзвіною? Дід вирішив, що ми достатньо дорослі, чи вони з бабою Марфою надумали згадати молодість? Біс його знає. 

Доки тіло відпускають останні відчуття солодкого сну, у фантазії думка за думкою виникають нові варіанти вартих причин, щоб наражати мене на це катування. Дід знає, я людей не люблю. Не всіх звісно, ті, хто приходить за допомогою, до цього переліку не входять. Але шум ярмарку, бійки, генделики та сп’янілі селяни - чим тільки я заслужив немилість. 

У голові промайнули картини ближчого майбутнього і втоми, яка звалиться дорогою назад. Можна звісно залишитись, дорога не близька, але ночувати під чужим дахом, цього я не переживу. 

Які чудернацькі картини я бачив сьогодні у сні. Я біжу темним лісом. Він мені знайомий, бо я ще юнаком вивчив кожну доріжку, але звуки, зараз вони не такі як зазвичай в лісі. Це нормально для снів. Колись мене лякали незрозумілі картини, але дідо завжди говорить - бійся своїх дій в реальності, а не польоту фантазії вночі. Мене цілком влаштовує порядок речей, при якому всі химерні картини лише вигадки перевтомленої голови. 

Але буває відчуття зовсім не вигадані, вони такі реальні, наче я їх пережив. 

Мої ноги, не босі, швидко змінюють метр за метром. Я шукаю. Темно, хоч око виколи, маленького променя світла, що іде від моєї голови страшно бракує. Я прислуховуюсь до звуків, але не чую їх, намагаюсь вловити запах, але він також вислизає. Серце пришвидшує темп, переживання сковують м’язи. Чому лишень настільки тривожно. 

І ось нарешті перед моїм поглядом дідова хатина. Цю ні ж чим не сплутаєш. Складно не впізнати місце, в якому провів більшу частину свого життя. І не важливо, що зараз темно, і байдуже, що дім старий - тут я жив. Місяць вийшов з-за хмар і залив галявину відбитим сонячним промінням. Те, чого мені так бракувало… нарешті! 

Лиш би не проґавити шанс, мені зараз життєво необхідно її знайти. 

Миттєве осяяння спалахнуло у свідомості так само неочікувано, як показався місяць. Ноги без пояснень і обдумувань повели вниз по стежці. 

Як часто буває в снах, ти не завжди можеш впізнати себе, чи місця, інколи ти наче головний діяч, а наче й спостерігач збоку. На серці відчулась туга, я дуже скучив за цим місцем. 

Нарешті погляду вдалось розібрати криницю і тонку жіночу фігуру біля неї. Вона так легко і правильно лягає мені в руки, її нести зовсім не складно. Я помічав, що в періоди буяння фантазії, вона може тобі таких надздібностей додати, що при здоровому глузді не придумав би. Ах, от і байдуже. 

Тіло повторно підкинуло вверх і залишки сну розтанули перед очима. 

- Ти що заснула там, чи вирішила зробити цю поїздку нашою останньою? - мені відомо, що Дзвіна вміє керувати поводами, але зараз їй вдається це дуже погано. Я повернувся до неї лицем і почав лізти вперед. - Я ж всього на годину залишив тебе, невже так складно бути пильною.

- Вибач, я не винна, присягаюсь, - вона передала мені керування і великими круглими очима зазирала в душу. Ех… просить пробачення за незручності. Це дівча виросло в дуже красиву дівчину, дивно лиш, що досі кожен хлопець отримував від неї гарбуза. 

- Не вмер та й добре, і так вже час прокидатись. - я пробував на неї злитись, але у мене не виходить. Насправді це не вперше. Так завжди. Не вдається мені сердитись на дівча. - Виглядає, що дід мав рацію, ми приїхали до полудня. Зараз закупимось і до сутінку встигнемо назад. - можливість повернення додому на ніч розбудила в мені хлоп’ячий ентузіазм.

- Як завжди..

- Не дуйся, що тобі з того ярмарку. - Дзвіна поникла, їй хочеться танців, співів, пройтись прилавками, потеревенити з місцевими, загалом всього того, чого я стараюсь уникати. 

- А от і що ... - наступну частину фрази я не зміг почути.

Ми в'їжджаємо на людяну вулицю поселення. Зазвичай тут досить місця для воза, але зараз виглядає, що з помешкань висипались всі від малого і до старого. Гамір навколо перебиває навіть мої власні думки. Тим часом Дзвенислава, судячи з активного жестикулювання, продовжує перелічувати переваги відвідання базару. 

Моє завдання сьогодні не складе: настоянки від нас доставити до дому ремісника, на заміну назбирати чималий список різного дуже необхідного. Не уявляю як би я жив без письма. Добре, що дід писемний і мене також навчив. Хоча я був ще те бісеня. Завжди кортіло бігати чи лупити дерево, але так склалось, що довгий період наука була єдиною доступною мені розвагою. І я справді полюбив книги. Пізніше то звісно. Пізніше я наздоганяв втрачене, як часто говорив дід, але не в ті роки. Коли не вдається нічого - тобі не до ігор... 

Доки я розбираюсь в ремісничому дворі, Дзвіна виконує доручення від баби Марфи. Я в жіночі справи лізти ніколи не хотів, та й ніхто б не дав. То ж ми умовились зустрітись до підвечірку, так щоб стало часу виїхати до головних святкувань. 

Останній кусень часу. Досить довгий, щоб заварити й випити без поспіху чай. Я стою в домовленому місці, але навіть натяку на Дзвіну немає. 

Де лишень її чорти носять?! 

Чекати довше безглуздо. Таки доведеться вирушати на ярмарок в пошуках пропажі. 

Я коротко переговорив з дядьком Устимом, попередив, щоб тримали дівку, якщо ми розминемось і вона повернеться до мого приходу, та вирушив на пошуки. Чесно, у мене немає ні найменших підозр, куди саме прямувати правильно. Дякувати світу, я в цьому житті в складні й заплутані ситуації потрапляв часто, то ж внутрішнє чуття перевірено завжди підказувало вірний шлях.