Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

 Те, що Ян не в дусі було ясно ще від рання. Ходив насуплений, злий й трохи нервовий. Його настрій я оцінила й щосили намагалася обходити його по широкій дузі. Хай сам там якось то спробує пережити.

   Щоб уникнути зайвих розмов, підхопила собак і вирушила на прогулянку. А тут ще й погода вирішила здивувати й замість обіцяного тепла на вулиці стало прохолодно. Й щось одне до одного й настрій пішов у глибоке піке. Мене не покидало відчуття внутрішнього неспокою, ніби я чогось не доганяю. А ще більше бентежила зростаюча симпатія до Яна. Тут я зовсім заплуталася. Бо ловлю себе на тому, що чекаю його повернення, що несвідомо шукаю його поглядом. Мені подобається бути поруч, відчувати легкість наших розмов, помічати, як у його очах спалахує блиск, коли він жартує. Мені подобається його сміх, його думки, його спосіб дивитися на світ…І це все змушує мене  трохи непокоїтися. Бо…то що, нащо й що з ним робити?   

  Півтори години біганини зі зграєю, і я більше нагадувала бродягу, ніж людину. Рекс, як завжди, вирішив зібрати всі реп’яхи, які тільки траплялися на його шляху, а я, звісно, не змогла оминути єдину на весь степ калюжу. В результаті — мокра, брудна, зі скуйовдженим волоссям і слідами землі на спортивках. День тільки почався, а вигляд у мене вже такий, що хоч у дзеркало не дивись.  І по поверненню додому довелося вимивати не лише собак, а й себе, люблю усі ці тихі сімейні ранки.

  Життя, здається, якось пролітає…я ці тижні ловлю виключно вихідними, коли прибирати доводиться. Ось наче все прибрала…хоп і знову. Тож після прогулянки завантажилася хімією, ганчірками й відром з водою  розпочала боротьбу за чистоту. Після кількох годин проведених за прибиранням я була втомленою видрою. Вдосталь надраївшись й наполоскавшись я вже готова була лежати й не ворушитися, але турботливий Ян приготував м’ясо й запік картоплю й шлунок гучно натякнув, що він дуже «за» щось поїсти. Організм виграв і я поповзла на кухню.

   Сонька сиділа в манежі й щось собі перебила з іграшок. Як тільки за мною на кухню прибула кішачо-собача гвардія, дитинча кинула ті речі та почала оченятками пасти цей звіринець.

— Ну що, прибиральниця року, як воно? – оглянув він мене задумливим поглядом.

— Я схожа на людину, яка зараз здатна відповідати на складні питання? – скептично поглянула на нього.

— Не дуже…Більше схожа, — він задумливо наморщив лоба, — на відро втоми.

— Угу! – буркнула я.

Сонька весело розсміявшись вмить перемкнула мою увагу. Вона підхопилася на ніжки й старанно чеберяла по манежу слідом за Марсіком, який запримітив її іграшку на підлозі.

Ян під моїм поглядом наскладав мені їжу й підсунув до мене. Шлунок радісно забурчав побачивши наїдки.  І я з насолодою вклала до рота шматок м’яса.

— Смачно! – пробурмотіла я.

— Дякую.

Собача гвардія вистоїлася поряд зі столом заглядаючи до рота, кіт пішов тертися об ноги.

— Відійди від мене колобок нещасний, —  помахом ноги, відігнала кота.

— Хлопці сьогодні телефонували, —  загадково розпочав Ян.

Перевела на нього запитливий погляд.

— Мої хлопці, ми з ними раніше їздили на схід й безплатно лікували зуби бійцям.

І питання в моїх очах стало ще більше.

— Я з 15-го року туди їздив.

— А! Не знала, що ти займався медичним волонтерством, — пробубоніла я.

— Та друг мій служив, а у нього зуб розболівся. Набрав, пожалівся. Я подумав, а потім набрав своїх друзів. Ми організувалися, закупилися й поїхали. На стоматологічні матеріали та інструменти скидалися самі, а потім до нас доєдналися колеги, які допомагали фінансами й матеріали. Автомобільну стоматологію усім світом збирали. Але це потрібно було. Бо до нас дуже багато звернулися щодо проблем з зубами. За день приймали сімдесят людей.

— Ого!

— Ну так ми починали. Проблеми з зубами були у кожного. Стреси, переохолодження, недостатня гігієна все впливає на зуби. Ми проводили як складні стоматологічні процедури, такі як видалення зубів та імплантація, так і лікування та гігієнічний догляд. Хлопці заліковували зуби антибіотиками, тож найбільше роботи було з хірургії.   

— Ініціатива хороша, – задумливо пробурмотіла я.

— Угу! До нас ще почали звертатися місцеві. І, якщо чесно, то лікарів не вистачало.

Марсік втомившись від уваги Соньки тихесенько здимився з кухні, кіт виконавши стрибок заліз на холодильник, а Сонька голосно обурилася тими диверсіями улюблених тварин. Ян зітхнув й дістав її з манежу. Трішки поносив по кухні, дістав нову порцію іграшок й знову посадив її в манеж.

— То оце хлопці телефонували звали з собою, — повернувшись за стіл, сказав він.

— Що? – враз перестала я жувати. – Куди звали?

— На схід…

— Почекай-почекай, ти ж не хочеш мені сказати, що ти хочеш поїхати? – тріпнулася я.

— Ну я б поїхав… — обережно так мовив він.

— Стоп-стоп-стоп! Куди? Коли? Надовго? Наскільки це близько біля зони бойових дій?

— Ну там зазвичай ми по сім днів працюємо…І ми…