Читати книгу - "Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда"

Після заручин, коли всі вже роз’їхалися, а квіти ще ніжно пахли на балконі, Настя стояла у вітальні, тримаючи в руках коробку з каблучкою.

Влад підійшов, обійняв її ззаду, поклав підборіддя на її плече.

— Що думаєш?

Настя мовчала. Потім… повільно відвернулась, відійшла на крок і глянула йому прямо в очі. В її погляді — буря.

— Я… я ненавиджу тебе, директоре, — її голос був хриплим від емоцій. — За те, що ти змусив мене довіритися… за те, що увірвався в моє життя, зламав усе, що я будувала. За те, що мені довелося доводити собі, що я сильна без тебе…

Влад мовчав. Його обличчя стало серйозним, трохи вразливим.

— Але… — Настя зробила крок ближче. — Я також тебе люблю. Влад. Не директора. Не холодного керівника. А тебе — справжнього, дотепного, впертого… часом дратуючого, але мого. Люблю до болю, до сліз…
— І коли ти кажеш “ти моя” — я вже не протестую. Бо… я справді твоя.

Її очі заблищали.

— І знаєш… — вона наблизилась впритул. — Тепер я вільна казати: ти також мій. Мій Влад.

Він не витримав. Притиснув її до себе, поцілував, вкладаючи в той поцілунок усе: вибачення, ніжність, страх втратити і щастя, що вона — поруч.

Настя шепотіла між поцілунками:

— Я зла, бо боялася… Але ти… Ти залишився. І не втік.

— Я завжди залишусь, — прошепотів Влад. — Навіть коли ти кричиш “ненавиджу”, я все одно чую “люблю”.

Настя засміялась крізь сльози.

— Ідіот.

— Але твій ідіот.

Він підняв її на руки, відніс у спальню, вкрив пледом і залишив поруч маленьку записку на подушці:

“Моя дружина. Моя любов. Мама наших п’яти мрій.”