Читати книгу - "Напівзагублений"

— Я прагну перемоги в цій битві, а не помсти.

— А моє гасло: «Вбити їх усіх».

— Навіть якщо вони здаються в полон? Тоді ти нічим не кращий за Соула.

— Так… Ні, — не певний, що я зараз відчуваю, крім роздратування. Я глузливо їй посміхаюся та кажу: — Можеш спочатку засудити їх усіх за військові злочини, якщо тобі від цього стане легше. А тоді вже стратити.

Селія каже:

— Я планую створити Альянс, у якому співпрацюватимуть Білі, Чорні та Напівкровні. Ми проведемо належне публічне розслідування всіх злочинів, учинених Радою та її членами. Але ми мусимо пильнувати, щоб самим не скоїти подібних злочинів. Бо тоді й ми самі потрапимо під суд. Ми працюватимемо разом і повинні бути справедливими до всіх, причому так, щоб усі це бачили. Чесними і справедливими. До всіх, Натане, зокрема й до тебе. Попереджаю, що так буде. Саме таке суспільство ми хочемо заснувати, де для всіх буде чинний один закон. Битва — це найлегша частина справи; найскладніше почнеться потім.

— Дякую, — кажу я. — Радий, що всі оцінюють дріб’язковість справи, яку я мушу виконати.

Селія каже:

— Отже, про наш напад. Чи впораєшся ти з третьою проблемою?

Я відповідаю їй:

— Я поставив собі за мету перемогти в цій битві та знешкодити, так чи інак, Соула, Волленда і Джессіку. Я вб’ю будь-кого, хто перешкоджатиме мені або хто спробує вбити мене самого чи котрогось бійця Альянсу. Якщо ми переможемо і якісь Ловці чи члени Ради залишаться живими, ти зможеш вирішити, що з ними робити. Зможеш цілими днями сидіти на зустрічах у будівлі Ради, відчуваючи докори сумління; а я собі спокійнісінько житиму біля ріки.

— А що з Анналізою?

— Я не забуду про свою ціль і полюватиму за нею. Але насамперед мушу розібратися з Воллендом, Соулом і Джессікою.

— Якщо Анналіза жива, вона теж піде під суд, як і запланував Альянс.

— Ну, будемо сподіватися, що доти її вже закатують до смерті.

Селія ніяк на реагує, тож я запитую:

— Яка наступна проблема?

Вона починає підводитися, кажучи:

— Вже пізно, поговоримо про це завтра. Зустрічаємося знову тут. І ти мусиш знати ще дещо. Я збираюся всім розповісти про твою нездоланність. Це додасть їм упевненості перед боєм.

Я розмірковую, але доходжу висновку, що мені однаково.

— Добре, — відповідаю я.

Вона вже йде, але раптом знову обертається до мене.

— Підозрюю, що найскладнішою виявиться п’ятдесят перша проблема, тож раджу тобі не бути надто самовпевненим із цим твоїм новим Даром, — і вона рушає до свого намету.

Я хитаю головою. Я аж нітрохи не почуваюся самовпевненим.

— Що вона таке верзе? — дивується Габріель. — П’ятдесят перша проблема?

Пояснюю йому:

— Це один з її приколів. Вона каже, що в будь-якому бою виникають різні проблеми і що вона завжди могла передбачити п’ятдесят усіляких несподіванок і ускладнень. А от п’ятдесят перша проблема інакша; вона завжди є, але навіть Селія не годна уявити, що ж то може бути.

Нескінченні проблеми

Щорічні збори Ради дуже важливі, на них з’їжджаються ключові члени Ради з усієї Британії, а також, можливо, деякі гості з Європи. Однак це така явна мішень, що заходи безпеки будуть посилені. Уся надія на те, що вони вважають Альянс надто ослабленим і спустошеним, щоб на них напасти.

Четверта проблема пов’язана з датою. Зазвичай збори відбуваються останнього квітневого дня, але Соул може змінити дату, це цілком у його дусі.

П’ята проблема пов’язана з власне будівлею Ради, яка становить собою лабіринт коридорів. Я там бував кожні свої уродини від восьми років до чотирнадцяти, але бачив лише незначну частину споруди; навіть цей мій обмежений досвід свідчить про те, що вона величезна, а мережа коридорів украй заплутана. Селія, Ґрейторекс і деякі інші члени Альянсу знають цю будівлю краще, принаймні певні її частини, і вони накреслили мені план — від камер у підвалі до кімнат на горищі. Деякі приміщення на горішніх поверхах їм невідомі, і вони, звісно, думають, що саме там розташована лабораторія Волленда.

Тут зібралися бійці-стажери з усіх таборів — від першого до сьомого. Їх більше, ніж я очікував, але менше, ніж нам потрібно: двадцять семеро. Більшість облич мені незнайома. Ми всі певний час вивчаємо внутрішній план будівлі. За задумом, я маю пробратися туди першим, а інші члени Альянсу зайдуть тільки тоді, коли мені вдасться позбавити Ловців здатності ставати невидимими і вбити або захопити в полон Соула. Ґрейторекс постійно нагадує стажерам:

— Ви повинні бути в змозі знаходити дорогу серед суцільної темряви чи диму. Мусите вивчити це місце краще за будь-яке, де ви бували, — і мене це теж стосується.

Щоб краще запам’ятати план будівлі, ми позначили на землі кожен поверх, а найголовніші місця відтворили, спорудивши стіни з дерева і брезенту. Таким чином ми зробили копію підвалу, першого та найвищого поверхів. Спершу ми всі потрапимо в підвал. Розколина з Вежі веде саме туди, вона полегшує транспортування в’язнів між камерами та Вежею. На першому поверсі розташовані всі головні кабінети та кімнати для зустрічей, зокрема й особистий кабінет Соула.

Моделі приміщень побудували без мене, та коли я їх оглянув, то не з усім погодився. Сходи, що ведуть у підвал, мають бути вужчими. Я пригадую, як вартові мало не заштовхували мене вниз, і я ледве міг там протиснутися.

Я входжу в копію камери, де мене тримали. Стіни брезентові, а даху взагалі немає. Ще рано, і небо наді мною блакитне. Я обходжу камеру, пригадуючи все. Де я був прикутий ланцюгами, як рухався вздовж стіни. Виходжу з камери і прямую в кімнату 2С. Вона подібніша до справжньої; полотняні стіни білі, як і там. Я лягаю і пригадую, як нахилявся наді мною Волленд, роблячи мені татуювання. Цікаво, скільки він відтоді зробив таких татуювань.

Блукаю довкола всіх цих камер. Запам’ятовую розташування, а ще думаю про те, скількох людей вони тримають у кожному приміщенні. Лише по одній особі в окремій камері чи запихають туди по двадцятеро, так, щоб в’язням навіть ніде було лягти? Я пригадую всі ті історії, які читала мені Селія про ГУЛАГ, покарання й допити, і я переконаний, що вони теж створили тут найжахливіші умови.

Я знову сиджу у своїй старій камері, притулившись спиною до стіни в тому кутку, де я сидів першої ночі, коли мене примусили залишитися в приміщенні. Пригадую, як мене нудило, який я був наляканий. Мені було шістнадцять, я був ще таким юним, хоча зараз мені тільки сімнадцять,