Читати книгу - "Аптекар"

— Рута хоче помогти мені в аптеці. Ви не будете проти?

— Та нехай. Баба з воза, коням легше. А то сидить у хаті цілими днями. Може, тепер, як оце її коника ми забрали, трохи розвіється. А як там… — Каспер стишив голос, — з нашою справою?

Лукаш кивнув йому, і вони відійшли набік.

— Трохи посунулося. Той, хто нас цікавить, живе в кам’яниці «Під Грифоном». Сміттяр Петруньо виявив у мішку скривавлені штани і панчохи. Штани були розпороті, вочевидь, то зробили його кумплі, намагаючись зупинити кров.

— О-о, то вже щось. Але там кілька помешкань. А що як того вашого Петруня послати з тим дзиґарком? Хай би попитав, чи хтось його не загубив. Мовляв, знайшов за брамами міста, а що то цінна річ, то мусив хтось поважний згубити.

— Я вже про це думав. Але що як той, хто загубив, здогадується, де саме загубив?

— Якби здогадувався, то поїхав би і перешукав, як то зробив я.

— Але ж ми знаємо, що він зализує рани, — сказав Лукаш. — Може, йому тепер незручно гецкати на коні.

Каспер усміхнувся.

— Та вже ж бо, що незручно. Однак він там був не сам, а з друзями. Міг би тепер когось із них попросити обнишпорити ту халабуду. Принаймні він себе рано чи пізно видасть.

Розділ 16. ЯНГОЛ З КРИЛАМИ

Лукаша покликали до катівні, бо саме привезли двох збуїв з банди Головача. Не далі як вчора виняр розповідав йому, що вночі було знову пограбовано подорожніх, а що вони пробували захищатися, то мало життям не поплатилися.

— Іно смеркне, то за мури міста хоч і не потикайся. А що робити бідним мандрівникам, яких у дорозі застукали сутінки? Ех, дали б мені сотню драгунів, я б тих збуїв переловив і в гарячій смолі втопив.

Лукаш спустився до катівні і побачив обох харцизяк, підвішених на дибі. Каспер діловито чіпляв до їхніх ніг важкенні гирі, від чого їхні тіла видовжувалися, руки в плечах висмикувалися з суглобів, а шкіра напиналася. Обоє стогнали, спливаючи потом, жахливий біль пронизував їхні тіла, але вони мовчали. Каспер запитально глянув на Лукаша й кивнув на додаткові гирі, але аптекар спинив його рукою.

— Чого там панькатися, — сказав Зиморович, — їх і так чекає страта.

— Зараз вони заговорять, — відповів Лукаш. — Від додаткових гир вони можуть втратити свідомість.

— Во-оди, — нарешті пробелькотав один з розбійників.

Каспер хутенько налив з глечика вина і подав. Розбійник пив захланно, щораз гикаючи, вино лилося йому по грудях, стікало по ногах. Другий розбійник жадібно втягував носом запах вина і лише скрипів зубами від безсилля. Він уже розумів, що його товариш здасться першим. І так воно сталося. Розбійник визнав, що належав до банди Головача, хоча перед тим обоє це заперечували, а також повідомив дуже важливу річ: що Головач, перевдягнувшись за шляхтича, інколи наїжджає до Львова і навіть провідує одну молодичку біля Краківської брами. З тією молодичкою у нього є дитина. Ім’я жінки пронизало Лукаша, мов блискавка: Гальшка. Але чи то мусила бути конче та сама Гальшка? Розбійники також назвали справжнє ім’я Головача — Матей Ліґенза.

Зиморович похитав задумливо головою:

— Десь я вже те ім’я чув. Але де?

Лукаш вийшов з катівні і дорогою додому весь час думав про це. Зараз там, біля дому тієї молодиці, буде влаштовано засідку, і, коли розбійник з’явиться, його схоплять. Але що йому до цього? Головач заслужив на страту після стількох злочинів. Але Гальшка? Невже вона? Це було б дивно, бо ж Головач прикидався шляхтичем, то чого мав би вчащати до простої міщанки?

Гальшка поралася на кухні. Пахло свіжоспеченим хлібом. Вона всміхнулася до нього через плече і нахилилася до печі. Лукаш дивився на її стан і плутався у словах, які хотів промовити, але вагався. Жодної певності в тому, що Гальшка є тією самою Гальшкою, в якої дитина з Головачем, не було. Вона казала, що удова, що чоловік загинув на війні. Головач теж був на війні.

Лукаш тихенько вислизнув з хати і зайшов до винарні. Була обідня пора, у винарні було пусто. Пан Прохазка переставляв з місця на місце пляшки, побачивши аптекаря, втішився і побіг зустрічати, на ходу поправляючи шкіряного фартуха.

— Оце, прошу пана дохтіра, щойно зцідив з діжки свіженьке рейнське. Зелене і грає. Налити? Зимне, як цицька столітньої баби.

Лукаш сів за стіл, виняр налив два кухлики і сів навпроти.

— А що там чути? Піймали тих збуїв? Що вони кажуть?

— Дещо розповіли. Але поки що це таємниця. Мусите потерпіти, за кілька днів усе довідаєтеся.

— А-а, ну так, ну так. Хоча ви знаєте — я мур. У вас має бути гостина?

— Звідки вам прийшло?

— Та ж ваша служниця нинька купила у мене штири фляшки кіпрського. То я й подумав. Але файне вино можна й самому випити.

У Лукаша на язиці враз крутнулося питання, як часто вона купує вино, але подумав, що буде виглядати глупо. Натомість запитав, усміхнувшись:

— Так, я люблю попити винце біля коминка. А скажіть мені, як звали того її чоловіка, що загинув на війні?

— А нащо він вам? Та то був ще той шельма! Добре, що його до війська забрали, бо був до бійки дуже ласий. А звали його чи то Матей, чи Мадей…

Лукаш відчув, як шалено забилося його серце, і вихилив одним духом кухлик. Намагаючись не видати свого хвилювання, запитав:

— А прізвище?

— Прізвище я знаю достеменно. А чому? Бо в його покійного батька, бондаря у Малехові, я діжки купував. Але батько й тоді про нього вже давно нічого не знав. Чутка була, що наклав головою на Моравії. Ліґенза його прізвище.

Цю вість Лукаш уже сприйняв спокійніше, будучи внутрішньо до неї готовим.

— А дитина чия?

— Гальшчина? А хто його знає! Дитині, либонь, зо три роки, а її чоловік зник років п’ять тому, як не шість. А що — закрутила вам голову? Вона дівка ладна. Господарна. А дитина… що дитина? Воно ж не винне.

Лукаш попрощався і покинув винарню. Він не знав, що скаже Гальшці і чи скаже взагалі щось. Відчував лише гнів і образу, що його так простацьки підвели під монастир. І навіщо? Якщо Головач її чоловік, то мав би її забезпечити грошима, а натомість вона наймається до нього куховаркою, спить з ним, прибирає. Хіба лише для того, щоб ніхто не здогадався, звідки вона має гроші. Тут згадав, що давно вже помічав на