Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Цензор снів 📚 - Українською

Читати книгу - "Цензор снів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Цензор снів" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 110
Перейти на сторінку:
дозволяв його слабкий мотор. Наступного дня, другого вересня, я вже брав участь в атаці на німецькі танки й потяги, але наші летунські сили не порівняти було з німецькими. З восьми бомбардувальників на базу повернулося чотири. Два підбили, а два через ушкодження мусили сісти в околицях Радомська. Третього вересня, коли ми разом з іншими ескадрами знову бомбардували ворожі танки, нас атакували «мессершмітти», і ми втратили ще два літаки, мій літак теж був підбитий, але мені вдалося дотягти його до бази. Більше я не літав, бо не було на чому.

Тато дувся на мене, що я пішов воювати з німцями. «Німці нам нічого поганого не зробили й не зроблять, — казав він, — не було чого туди пхатися. А тепер, як хтось на тебе донесе, то будеш мав клопіт, що ти на них бомби скидав». Я пообіцяв, що більше цього не робитиму, бо й так моє літання урвалося, хоча Кулюс переконував мене у протилежному — він намагався ще полагодити наш літак. Та не було часу на полагодження, треба було гнати на барикади й тримати оборону. Тато мою летунську форму спалив на городі, пояснюючи, що вона мені лише зашкодить. Мабуть, мав рацію. Бо, коли польська армія почала здаватися руским, я спокійно відійшов набік і вдавав цивіля.

У перші ж дні більшовицької окупації тлуми народу потекли на той бік Сяну, де порядкували німці. Більшість людей, відходячи, ні з ким не прощалися, щоб не зрадити своїх намірів, хтозна, як до цього могла поставитися нова влада. Кордон ще не був упорядкований, совєти не знали і терену, і можна було проскочити без особливих перешкод. У першу чергу пішли туди всі, хто брав участь у політичному житті, колишні військові української армії, багато митців, акторів, за ними стали вислизати й українські урядовці, які ще мали крихку надію, що совєтська влада принесе українцям полегкість, але дуже скоро переконалися, що полегкість полягала у мандрівці в Казахстан або до Сибіру. Багатії й дідичі, власники маєтків хутенько спродували все іншим втікачам — з німецького боку, переважно євреям. Паніка охоплювала все ширші верстви, а тим часом більшовики вкорінювали свою владу і розчищали для себе вигідні умови життя. Натомість до Львова прибуло багато біженців з Польщі та нових жителів зі Сходу.

Ми там, на околиці, їхнього приходу не відчували, «визволителів» мало цікавили старі одноповерхові хати, і була надія пересидіти, хоч я й подумував про те, аби все ж ушиватися на Захід. Особливо, як побачив Ліщинського з наплічником, вбраного по-ловецькому з вудочкою.

— Це для маскування, — пояснив він, киваючи на вудочку. — Моя дружина вирішила з дітьми лишитися, їй шкода помешкання і меблів. Але я думаю, життя дорожче, а все решта набувне. А ви що?

— Думаю про те саме.

— Ну, то наздоганяйте мене. В Кракові в редакції «Краківських Вістей» я вам залишу вістку, де мене шукати. Слухайте, сидів я вчора в кнайпі Мусяловича, коли раптом заходить москаль військовий і до буфету. Та й показує, щоб йому налити. Але не чого-небудь, а шпірітусу. В буфетника руки тремтять, але наливає тих тридцять грамів і подає канапку. А той відсунув убік келишок і показує на склянку. Буфетник склянку налив. Москаль випив, до канапки не торкнувся і показує, щоби йому ще налили. Випив другу, закусив канапкою та пішов. А я не втерпів та й за ним, бо дуже хотілося побачити, де ж той москаль на вулиці впаде. Йшов за ним кілька кварталів, а потім плюнув та й назад повернув. А та худоба так і не впала! Уявляєте? — Ми прощалися, коли він пригадав: — Ой, забув вам сказати, що Казя Пріму арештували. Його казино тепер у руках енкавеесівців. Кисіль відкупився.

— А що з Рітою?

— Її теж.

— І де вони тепер?

— У тюрмі. Можливо, їх повезуть на Схід. — Він глянув на мене проникливим оком і запитав: — Вас лише Ріта насправді цікавить? — Я кивнув. — Тоді підіть до покоївки, яка обслуговувала Пріму. Вона живе теж на Сосновій. Не пам’ятаю номера. Другий будинок праворуч на початку вулиці. Називається Леся. Вона мусить знати більше. І будьте обережні. До будинку Пріми навіть не наближайтеся. Затримують усіх.

— А про Ґредлів що чути?

— Мали теж утікати. Фабрикантів та наволоч стріляє без суду.

Усе довкола мене розсипалося. Я, не зволікаючи, погнав на Соснову.

Хату покоївки я знайшов швидко. Леся була жінкою середнього віку. Вона запросила мене до себе і розповіла, що Пріму і всіх, хто був у нього в хаті арештували серед ночі. Де сам Пріма вона не знає, але Ріта в Бригідках. Знову ці Бригідки! Тепер і вона там, у тих брудах і вошах, у смородах і вогкості. Леся ходила до неї і передала їй білизну. На щастя, напередодні забрала була прати.

— Її вікно в другому ряду третє. Як добре гукнете, почує. Але як будете кричали, не дивіться на те вікно, бо й так нічого не побачите, а дивіться кудись у другий бік. Ніби гукаєте за своєю знайомою.

— А що з передачами?

— Поки що раз на тиждень. Продукти й особисті речі. Не знаю, як далі буде.

— А що робиться на Казьовій віллі?

— Не знаю. Нині приходив до мене їден і запитував, чи то я там прибирала і прала. І сказав, що можу знову приходити. Але мушу дати розписку, що буду тримати писок на замку.

2

— Рі-іто! Рі-іто! — котила луна мій крик по Казимирівській, а я махав рукою до постаті вдалині, що віддалялася від мене. Людей на вулиці було мало, мій крик нікого не зацікавив. Але за хвилю я почув її голос з вікна і побачив її руку, що просунулася у щілину і тріпотіла пальчиками. «Я люблю тебе!» — гукнув я і почув: «І я! І я!»

Потім я розпитав, коли можна щось передати. Побачення були заборонені. Що я ще міг зробити для неї? Коли я наступного тижня прийшов з передачею для Ріти, то почув, що насправді передачі можна носити лише раз на місяць. Я почувався, як на розпеченій плиті, мені пора було теж зникати, але я сподівався на диво, що Ріту звільнять. У чому її могли звинувачувати? Це не вкладалося в голову.

А тим часом москалі облаштували кордон, перетягнули двома рядами колючого дроту, поставили сторожові вежі, і

1 ... 48 49 50 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цензор снів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Цензор снів"