Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

Чепчик!

Я відніс том «Британіки» тій старій леді, котра його замовила (на ній було горностаєве боа, і маленькі оченята звірка похмуро зиркнули на мене). А потім я просто пішов звідти геть. Довгі години я блукав вулицями, поки врешті не прийшов сюди, в готель «Магнолія»[79]. Із того часу я сиджу тут, витрачаю гроші, котрі накопичив, працюючи бібліотекарем (що більше не має ніякого значення), і пишу цю сповідь, котра значення має. Я...

Один з них щойно вщипнув мене за щиколотку. Ніби кажучи: «Закінчуй швидше, час майже весь вийшов». Кривава плямка почала розростатися в мене на шкарпетці. Мене це не хвилює анітрішечки. Свого часу я бачив набагато більше крові; у 1922-му нею була залита ціла кімната.

А зараз я, здається, чую... чи це моя уява?

Ні.

Хтось до мене з візитом.

Я зацементував трубу, але пацюки все одно пролізли. Я засипав колодязь, але вона також знайшла дорогу назовні. І цього разу не думаю, щоб вона з’явилась сама. Здається, я чую чалапання двох пар ніг, а не одної. Чи...

Три? Їх три? Чи не дівчина, котра могла б стати моєю невісткою в кращому світі, також разом з ними?

Гадаю, так. Три трупи човгають коридором, їхні обличчя (те, що від них залишилося) спаплюжені укусами пацюків, а в Арлетт лице ще й зсунуте набік... ударом копита помираючої корови.

Знову куснуло мені щиколотку.

І знову.

Як це готельна обслуга...

О! Знову. Але вони не візьмуть гору. І мої візитери також не встигнуть, хоча я вже бачу, як обертається клямка і відчуваю той дух, рештки плоті, що звисають з їхніх кісток, видають цей сморід скотобійні.

Бійні.

Пістолет.

Боже, де він.

Стоп.

О! ЗРОБІТЬ ЩОСЬ, ЩОБ ВОНИ НЕ ГРИЗЛИ МЕ…

З «Омаха Ворлд-Гералд», 14 квітня, 1930

БІБЛІОТЕКАР ПОКІНЧИВ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ У МІСЦЕВОМУ ГОТЕЛІ

Химерна картина відкрилася очам готельного охоронця

Тіло Вілфреда Джеймса, бібліотекаря Публічної бібліотеки Омахи, було знайдено в місцевому готелі в неділю, коли зусилля працівників готелю встановити контакт з ним залишились без відповіді. Мешканець сусіднього номера поскаржився на «запах, схожий на сморід зіпсованого м’яса», і готельна покоївка повідомила, що під вечір п’ятниці чула звуки «приглушених криків чи плачу, ніби як людина стогне від болю».

Після неодноразових намагань достукатися і не отримавши відповіді, начальник служби безпеки готелю скористався своїм майстер-ключем і знайшов тіло містера Джеймса в кімнаті розпластаним на письмовому столі. «Я побачив пістолет і припустив, що він застрелився, — пояснив охоронець, — але ніхто не чув звуку пострілу, і також там був відсутній запах горілого пороху. Перевіривши зброю, я впевнився, що це погано доглянутий пістолет 25 калібру, до того ж незаряджений».

«Потім я, звісно, побачив кров. Нічого подібного я раніше не бачив і не хотів би побачити знову. Він себе всього погриз — руки, ноги, литки, навіть пальці на ногах. Але й це ще було не все. Було схоже, що він довго займався якоюсь письмовою роботою, але він також зжував усе написане. Папір було розкиданий по всій підлозі. Це було схоже на те, як пацюки жують папір, щоб будувати з нього собі гнізда. Насамкінець він розгриз собі зап’ястки. Я вважаю, саме це його і вбило. Поза всякими сумнівами, він збожеволів».

Про містера Джеймса мало що відомо. Роналд Кворлз, старший бібліотекар у Публічній бібліотеці Омахи, прийняв містера Джеймса на роботу наприкінці 1926року. «Він очевидно пережив якесь нещастя і став інвалідом, втративши долоню, але книжки в своєму відділі та референтну бібліографію він знав дуже добре, — каже містер Кворлз. — Він був товариським, проте витримував дистанцію. Мені здається, до того як зайняти пост у нас, він виконував якусь фабричну роботу, а людям він казав, що до того, як втратити руку, він мав невеличку ферму в окрузі Гемінгфорд».

«Ворлд-Гералд» зацікавилась нещасним містером Джеймсом і пропонує читачам, котрі можуть про нього щось знати, поділитися інформацією. Тіло зберігається в окружному морзі Омахи, чекаючи на звернення когось із родичів. «Якщо ніхто з родичів не зголоситься, — сказав д-р Таттерсолл, головлікар моргу, — я гадаю, його поховають на громадській ділянці кладовища».

Великий водій

— 1 —

Щороку Тесс відгукувалася на дванадцять повністю оплачуваних запрошень, якщо їй щастило їх звідкілясь отримати. Брала дванадцять сотень доларів за кожний виступ, отже, загалом виходило понад чотирнадцять тисяч. Це був її приватний пенсійний фонд. Почуваючись після дванадцяти вже опублікованих книжок все ще цілком задоволеною В’язальним товариством Вербового Гаю, вона не дурила себе, ніби зможе продовжувати їх писати й після того, як їй виповниться глибоко за шістдесят. Ба навіть якби й так, то що вона на той час зможе зачерпнути із дна спорожнілої діжки? «В’язальне товариство Вербового Гаю вирушає в Терре Гот»[80]? «В’язальне товариство Вербового Гаю відвідує Міжнародну космічну станцію»? Ні. Навіть якщо в дамських літературних клубах, котрі становлять її головну опору, і читатимуть такі романи (а радше за все, таки читатимуть). Ні.

Отже, мала вона вдачу кмітливої білочки, котрій добре живеться з гонорарів за книжки... Але горішки на зимовий час відкладати не забувала. Упродовж останніх десяти років Тесс щороку вкладала від дванадцяти до шістнадцяти тисяч у свій накопичувальний фонд. Через хитання ринку акцій загальна сума поки ще не була такою, як їй мріялося, але вона запевняла себе, що якщо не переставати трамбувати, все з нею мусить бути гаразд; усередині неї працював невеличкий, але потужний двигун. Крім того, щороку вона також зголошувалася щонайменше на три безоплатні виступи, аби підмаслити собі сумління. Цей часто дратівливий, внутрішній орган не турбував її, коли вона брала чесні гроші за чесно виконану роботу, хоча подеколи й смикався. Либонь, тому, що плескання язиком та писання автографів на книжках не відповідали тій концепції праці, задля усвідомлення якої її виховували.

Окрім гонорару щонайменше дванадцять сотень доларів, вона висувала ще одну вимогу: щоб їй зручно було самій доїхати машиною до місця виступу та щоб дорогою туди й