Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Крапчасті табунці гірських куріпок, степові жайворонки, дикі зелені канарки і попелясто-сині гірські голуби з високих відкритих нагір'їв Атакор-н-Ахаггару, де віють крижані вітри, а ранками інколи випадає сніг, перелітають сюди, нижче, де ще два місяці триватиме друга квітуча весна й де можна знайти вдосталь їжі. Тут із нір вилазять лисиці, щоб наловити птахів після довгого літнього посту. Адже влітку вони перебувалися тільки сараною.
— Справжній арголег щодо їжі такий же невибагливий, як і туареги. Цілий тиждень він може жити, з'ївши одного жайворонка. От і уявіть собі — скільком лисицям вистачить зграйки куріпок, що випасались улітку на гірських луках!
Раптом усі замовкли.
Даремно гості запитували поглядами, що сталося. Провідники заніміли й, примруживши очі, пильно вдивлялися у неосяжний зелений простір поміж двома ланцюгами чорних скель, що простягайся аж за сліпучий, перлинно-мінливий обрій.
— Коли я так напружено вдивляюсь у далечінь, — прошепотів Гасан до Карембу, — то мені здається, ніби тисячі, ба навіть мільйони метеликів біланів хмарами вихоплюються з-під обрію. І тільки-но ці казкові хмари торкнуться блакиті небес, як миттю тануть, немов роса на вранішньому сонечку!
Але очі Карембу, звиклі до приголомшливого сяйва тропічного степу, вгледіли десь ген-ген удалині якісь невиразні жовтаві плями.
— Мабуть, я бачу табун страусів, — мовив Карембу.
— Антилопи! І, здається, таке велетенське стадо, якого я зроду-віку ще не бачив!
— Тамелалт, — сухо промовив Ташша.
— Що це — тамелалт?
— Ел-мега — амелал, — так ми її називаємо. «Тамелалт»— це множина від слова «амелал», — напівголосно пояснив Ташша.
— Ел-мега, антилопи ел-мега? А їх багато? Я ж бачу самих тільки метеликів, — пробурмотів невдоволено Гасан. — Які то треба мати очі, щоб помітити отих тварин так далеко?!
— Цьому не навчишся, Гасане. Такі очі треба успадкувати, а потім протягом усього життя привчати їх до безмежних просторів, щоб у хисткій траві за двадцять миль розпізнати слід звіра.
Ташша сказав щось гуртові імргадів, які їхали назирці за двадцятьма принцами. Імргади щось гукнули на мегерів. Тварини витягли вперед шиї, що були схожі на виставлену назустріч вітру рею бушприта.
— Вони спробують нагнати нам стадо з півдня, — пояснив Бабула і облизав губи, уявивши собі шматок антилоп'ячого м'яса, спечений у попелі ретамового чагарника й напахчений смолою.
Імргади неймовірно швидко зникли в ущелині.
Коли вітер ущух, Гасан почув спів жайворонків, які сполохано злетіли до високості й тепер тріпотіли в небесній блакиті, розливаючи свою дзвінку пісню над спокійною землею, немов кроплячи її блискотливим сріблом.
Ніхто з хлопців не озивався.
Бабула вже збагнув, що Ташша хотів дістатися до чорних скель, які виблискували на сонці, наче велетенські брили вугілля. Якщо ловці там сховаються, а нагоничам пощастить загнати частину стада до тієї ущелини, то добрий стрілець зможе застрелити кілька прудконогих тварин.
За годину хлопці уже були в зазначеному місці і заходилися споруджувати ловецькі засідки з галузок колючого чагарника.
Щойно ловці зайняли свої місця й на мить запала напружена тиша, як од скелі на півкруглу галявинку вискочила сила-силенна сивих мишей.
Здавалося, що ці попелясті блискучі кожушки пустилися в несамовитий танок поміж розколисаною вітром травою й ніби танцюристів з неймовірною швидкістю хтось мчить на невидимому візку.
Тіссі стиснув Гасанові руку, щоб той, бува, не скрикнув. Геть переляканий Гасан подумав, що ось-ось почнуть стріляти по цих степових мишках, але раптом побачив, що за гризунами, які лавиною мчали й вистрибували над травою, у глибині зеленого килима сунуло щось схоже на хижу рибину. Змій? Чи, може, який кіт так швидко повзе на животі?
Ось плигаючий клубок уже зовсім близько, ще мить… І Ташша вистрілив… Враження було таке, ніби він цілився в степовий килим, що хвилювався під вітром. Аж тут щось підскочило… Ні, це не лисиця… І не степовий кролик!
Хорт стрілою помчав до місця, де на якусь мить майнув світлий хвіст і великі вуха звіра.
Та всі побачили, що він не знайшов там нічого. Нора! Поранений звір сховався в одній з багатьох десятків невидимих нір, що вели під землю до головної лисячої нори.
Ловці тихо забурмотіли й покликали хорта назад.
Але постріл уже кілька разів відбився луною від блискотливих шпичастих скель і сполошив куріпок, що з криком важко здійнялися в повітря…
Птахи кружляли, не наважуючись одлетіти до відкритого нагір'я, бо десь побіля скель лишилися яєчка. Несподівано зграя куріпок сіла просто посеред галявини і почала спокійнісінько дзьобати траву, гребтися й перегукуватися своїм голосним «тік-ток»…
Жодному ловцеві й на думку не спало одним пострілом покласти в траву половину цієї зграї.
Це дуже збентежило наших хлопців. Од хвилювання вони почали крутитись, і ловці щипками примушували гостей сидіти нерухомо.
На що туареги чекали? На те, що якийсь голодний лис прийде по куріпку? Чи, може, була надія, що імргадам таки поталанить загнати до цієї природної пастки стадо антилоп із степової далини?
Хвилина повзла за хвилиною, жайворонок співав…
Раптом туареги схопилися на ноги й потім наче скам'яніли з подиву. Що ж таке сталося, чого вони не передбачили?
Жоден з хлопців нічого не помітив. Але невдовзі зачули в квилінні вітру якісь дивні звуки… І — леле!
З-поміж скель з неймовірною швидкістю до степу вихопився загін дівчат, що по-чоловічому гарцювали на мегерах, їхні запинала та коси майоріли на вітрі, наче барвисті прапорці, а поряд мегерів, що майже не торкалися землі, валуючи, мчали жовті хорти…
Яке мальовниче видовище!.. А ген-ген у далині, затопленій сонячним світлом і вже оповитій перлистою млою полудневої спеки, шалено чвалував ще один, не менш численний загін дівчат-ловців.
Поміж першим і другим загонами бігло стадо антилоп.
Постріли сполохали антилоп і змусили відхилитися від попереднього напрямку. Стадо блискавично розвернулося і… Кілька найшвидших мегерів заступили їм останню путь до втечі! Чулися постріли; п'ять, десять приглушених відстанню пострілів… Хорти кидалися то на ту, то на іншу тварину, що, поранена, потроху притишувала несамовитий біг.
— Марау-дессін! — голосно вигукнув Ташша й вискочив із своєї криївки.
— Марау-диен! — розчаровано відповів Тіссі, нібито заперечуючи Ташшові: — Не дванадцять! Присягаюся, що вони поклали тільки одинадцять!
Коли б важкі темні запинала не затуляли так щільно обличчя молодих туарегів, то можна було б побачити, як ті обличчя видовжилися від розчарування.
— Вони показали нам, що й до чого! — щиро признався Тіссі.
— Хто ж міг сподіватися, що тут буде стільки тамелалт?
— Та ми, зрештою, виїхали полювати на лиса, — заспокійливо сказав Гасан.
— Гм! А ти думаєш, що лис іще вилізе з нори, коли наші благородні сестри здійняли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міцний кулак туарегів», після закриття браузера.