Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

Однак тривога мене не покидала. «3 чого б це?» — заходився я і враз збагнув. Мене турбувало те, що я не знаходив відповіді на питання, котрий з трьох планів операції найвдаліший. Я вжив відповідних заходів на той випадок, якщо миші вийдуть з буфета; у мене був план, як зустріти їх коло ванни: я знав, чим почастувати їх біля умивальннка, але губився, коли настав час вибору одієї з цих операцій. Розповідають, ніби адмірал Тоґо вельми хвилювався, не знаючи, якою дорогою рушить балтійська ескацра — чи пройде через Цусімську протоку, чи з’виться у Цугарській протоці, чи попливе в обхід через протоку Соя. у теперішньому станія розумію його, бо схожий на його ясновельможність не тільки своїм становищем, але й душевним сум’яттям у цій винятковій обстановці.

Поки я напружував усю свою вииахідливість, діряві сьодзі відсунулися і вигулькнуло лице служниці. Я сказав «лице» не тому, що в неї немає рук чи ніг. Просто інші частин тіла не було видно в нічній темряві, і тільки лискуче обличчя впало в очі. Червоніша, ніж звичайно, після лазні, і, видно, навчена вчорашнім гірким досвідом, служниця мерщій замкнула двері до кухні. 3 кабінету долинув господарів голос: «Поклади мій кийок біля подушки». Я не розумію, навіщо прикрашати постіль кийком. Не думаю, щоб господар удавав із себе вбивцю з берегів річки Ішуй [129] або сподівався побачити химерний сон про лютого дракона. Вчора батат, сьогодні кийок, а що ж буде завтра?

Ніч тільки заходила, і миші тим часом не з’являлися. Перед великою битвою не завадило б трохи перепочити.

На кухні в господаря немає дахового вікна. Натомість у вітальні прорізана так звана фрамуга завширшки один сяку, через яку літом і зимою проникає свіже повітря. Зляканий поривом вітру, що приніс із собою безжально зірвані пелюстки вишні, я розплющив очі: напевне, у вікно соталося тьмаве світло місяця, бо на ляді погреба лежала коса тінь пічки. «Чи не проспав я часом?» — подумав я і, кілька разів стріпнувши вухами, озирнувся. У домі панувала тиша, тільки, як і вчора, на стіні цокав годинник. Час би мишам вилазити. Хотів би я знати, звідки вони з’являться.

У буфеті щось дзенькнуло. Видно, миші вже щось пожирають, спершись лапами на край тарілочки. «Он звідки вони вискочать!» — зрадів я і принишк біля отвору. Але миші і вусом не вели. Дзенькіт тарілок невдовзі стих. Натомість раз у раз чувся глухий перестук порцеляни. Ворог нишпорив за дверцятами, перед самим носом, на відстані кількох сунів від мене. Іноді дрібна мишача хода наближалася до отвору, але, миттю віддалялася і жодна миша не висувалася назовні. Нудна історія: за дверима бешкетує ворог, а ти сиди біля діри і виглядай біля моря погоди! Миші влаштували пишний бал у своєму Порт-Артурі, серед чашок і тарілок. От тупа служниця: могла б прочинити дверцята, щоб я всередину забрався!

Тепер за пічкою задеренчало моє морське вушко. «Ворог і сюди добрався!» — Я підкрався ближче: з-поміж цебер щось вибігло і, мотнувши хвостиком, зникло під умивальником. Незабаром я почув, як у ванній мідниця вдарилось об полоскальницю. «О, та вони зайшли в тил!» — і я обернувся. В ту мить на віддалі яких п’яти сунів щось здоровенне випустило пакетик із зубним порошком і шугнуло під веранду. «Утече!» Я кинувся навздогін, але за ворогом і слід прохолонув. Виявляється, ловити мишей куди важче, ніж я собі уявляв. А може, я зроду нездалий до полювання.

Заходжу до ванної — ворог вискакує з буфета, пильную буфета — вишмигне з-під умивальника, стану посеред кухні, вичікую — зчинить галас з усіх трьох боків. Хоч як обзивай такого ворога — чи то зухвальцем, чи то боягузом, — а благородним не назвеш. Я оббігав кухню не раз, не два, вкрай заморився, захекався, і все дарма. Прикро, але якщо перед тобою такий нікчемний ворог, то ніщо тобі не поможе, навіть сам адмірал Тоґо [130]. Спочатку мені не бракувало відваги, я відчув жагучу ненависть до ворога і величну красу трагічного, але незабаром, виснажений, змордований, майже сонний, я зрозумів безглуздість мого становища і сів нерухомо посеред кухні. Навіть сидячи нерухомо, лише гнівним поглядом на всі боки можна присадити такого нікчемного ворога. Я гадав стати на герць з ворогом, а він несподівано виявився таким жалюгідним! Надія на те, що війна принесе мені славу, розвіялася; лишилася тільки відраза до мишей. Коли щезла відраза, — з’явилася цілковита байдужість. А як так, то робіть, що хочете, все одно нічого путнього у вас не вийде. Я хотів спати. То був вияв найбільшого презирства. Я спатиму. Відпочивати треба навіть в облозі ворога. У розчинене вікно знову війнула пелюсткова заметіль. В ту ж мить з буфета вискочила миша, та не встиг я ухилитися, як вона кулею. прорізала повітря і вп’ялася в моє ліве вухо. Вслід за нею якась чорна тінь непомітно підкралася ззаду і повисла в мене на хвості. Я навіть не мав часу оком змигнути. Без жодної мети я машинально підстрибнув. Що було сили я спробував труснути потвору. Та, що вп’ялася у вухо, втратила рівновагу і тепер висіла перед мордою. М’який, як гумова трубка, хвіст несподівано опинився у мене в роті. «Відкушу», — подумав я і, затиснувши хвоста в роті, пометляв головою: між передніми зубами остався тільки хвіст, тіло вдарилося об стіну, обклеєну старими газетами, і відскочило на ляду. Щойно миша піднялася, я притьмом кинувся на неї, але вона, злегка черкнувшись мого носа, відбилась, як м’яч, на край полиці й присіла, підібгавши лапки. Вона дивилась на мене з полиці, а я — на неї знизу. Між нами була віддаль п’ять сяку і смуга місячного світла, схожого на широке обі, пpocтелене в повітрі. Напружившись, я спробував доскочити полиці. Передні лапи вхопилися за її край, а задні зателіпалися у повітрі. Чорна потвора, що вчепилася за хвіст, здавалось, готова була радше здохнути, ніж розлучитися з ним. Наді мною нависла небезпека. Я силкувався міцніше вхопитися передніми лапами за полицю, але за кожною спробою миша на хвості стягувала мене щоразу нижче. Ще хвилина і я впаду на землю. Ой лишенько! Я вп’явся пазурами в полицю, що та аж заскрипіла. «Так більше не можна», — і