Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

поміркованість, дотримання міри в усьому, що будить жадобу, а також пильна турбота про себе дозволили йому дожити старості, хоч на дорозі до неї поставала не одна перешкода. Я думаю, тобі відомо, що, завдячуючи таким старанням, Платон помер якраз у день свого народження - йому виповнився вісімдесят один рік. Тому-то маги, які випадково перебували тоді в Атенах, принесли померлому жертву, вважаючи, що його доля перевищує долю смертних людей, бо число років, які він прожив,- досконале: воно є добутком дев'яти, помноженого на дев'ять. Але я не сумніваюся, що він охоче б віддав їм декілька днів із того числа, щоб звільнити їх від того обряду. Отже, вдавшись до поміркованості, можна продовжити старість; а її, на мою думку, не слід ані прагнути, ні відмовлятись від неї. Приємно побути з собою якомога довше, коли ти зумів стати таким, що тобі корисно побути наодинці з собою.

Тут варто подумати про те, чи потрібно нам, цураючись глибокої старості, власноручно покласти їй край, замість того, щоб вона сама дотяглася до нього. Той, хто, геть уже постарівшись, очікує свого останнього дня, не дуже відрізняється від боязливого, що тремтить над своїм життям; так запопадливий пияк, висушивши до дна амфору, висьорбує ще і осад. Але поміркуймо й про те, що таке залишок життя: справді осад чи щось найпрозоріше, найчистіше,- звісно, якщо ти при здоровому розумі, якщо непошкоджені відчуття служать душі, якщо й твоє тіло ще не зовсім зів'януло й не поспішило померти перед тим, як із нього вийде дух. Є ж бо різниця, що продовжувати: життя чи смерть. Але якщо тіло вже не спроможне виконувати свої обов'язки, то чому б не дати виходу стражденній душі? Можливо, зробити це слід дещо раніше, ніж потрібно, аби не трапилось так, що ти вже не зможеш цього зробити саме тоді, коли це буде потрібно. А що більша небезпека в поганому житті, ніж у наглій смерті, то вважай дурнем того, хто ціною якогось куцого відтинку часу не відкупиться від великої небезпеки. Мало таких, кого тривала старість допровадила до смерті, не завдавши їм великої шкоди, зате багато таких, кому мляве життя було осоружним і марним тягарем. От і суди тепер, що страшніше: втратити якусь частинку життя чи позбутись самого права підвести під тим життям, коли зайде необхідність, останню рису?

Не слухай мене з таким виглядом, начеб ті слова стосувалися саме тебе, але все-таки добре подумай над тим, що я кажу. Не відмовлюся від своєї старості, якщо вона збереже мені всього мене, всю мою цілісність, тобто найкращу мою частку. Але якщо вона зазіхне на мій розум(9), якщо поступово відбиратиме його, залишивши, врешті, не життя, а лиш одну душу,- я вистрибну з трухлявої, ось-ось готової завалитися будівлі. Не шукатиму у смерті сховку від недуги тоді, коли та недуга виліковна, коли вона не вражає мого духу. Не накладатиму на себе рук лише через те, що мені допікає біль: так померти - значить, визнати свою поразку. Але якщо знатиму, що той біль має діймати мене постійно, то я відійду, та не через сам біль, а через те, що він заважатиме всьому, заради чого живемо. Нікчемним боягузом назву того, хто помирає, аби не терпіти болю, а того, хто живе, аби постійно його терпіти, назву дурнем.

Але я, мабуть, занудив тебе довгим листом, хоча над цим питанням можна було б роздумувати зранку й до ночі. Втім, чи міг би вчасно закінчити своє життя той, хто листа не може закінчити? Отож - бувай здоров! Це слово прочитаєш радше, ніж усі попередні, що про одну тільки смерть. Ще раз - бувай здоров!

ЛИСТ LIX

Сенека вітає свого Луцілія!

Велику насолоду я почерпнув з твого листа (дозволь мені користуватися словами у їхньому широкому значенні, а не у вузькому, якого надають їм стоїки). Насолоду зараховуємо до пороків. Що ж, хай так буде, але цим же словом означаємо й стан душевної радості. Знаю, що насолода,- якщо слова, кажу ще раз, зіставляти з нашим списком,- річ ганебна, а радість - це здобуток одних лиш мудреців, бо ж вона - не що інше, як високий злет душі, впевненої у власних, непідробних благах. Але у повсякденній мові кажемо, приміром: для нас велика радість, що якийсь там чоловік став консулом, що хтось одружився, у когось народилася дитина, хоч усе це настільки далеке від радості, що нерідко стає початком біди. Невід'ємною ж ознакою радості є те, що вона ні перерватися не може, ні обернутись у свою протилежність. Отож, коли наш Вергілій каже: «Радості духу порочні»(1), то звучить воно гарно, але не вельми правдиво, бо радість не буває порочною. Очевидно, йшлося про насолоди, от він і висловив тут те, що хотів: сказав про людей, які втішаються своєю бідою. І все ж я не помилився, сказавши, що почерпнув з твого листа велику насолоду, бо, хоча радість непросвіченої людини справді викликана чимось гідним, то її неусвідомлені, готові стати чимсь цілком іншим почуття я все одно назву насолодою - непомірною, невгамовною, оскільки виникла із хибної думки про благо.

Але, щоб повернутись до суті, послухай, чим мене втішив твій лист. Володієш словами. Мова ні вище не підбиває тебе, ані не затягує далі від тієї межі, яку ти намітив. Не одного писаку якесь гарне слівце заводить на такі манівці, про які він і не думав, беручися за стилос. Але з тобою того не трапляється: все в тебе стисле, доречне. Говориш стільки, скільки хочеш, і більше виражаєш, ніж говориш. А це вже ознака чогось вагомішого: видно, що й твоїй душі немає місця для зайвого, роздутого. Знаходжу в тебе й переносні вислови, не настільки сміливі, щоб їх слід було остерігатися. Знаходжу також образи, і якщо хтось забороняє нам користуватися ними - мовляв, лише поети мають на них право,- то такий, гадаю, не читав нікого з давніх, котрі, промовляючи, не ганялися за оплесками. Так ось у них, хоч вони й говорили по-простому, викладаючи саму суть справи, аж рясніє алегоріями, і я вважаю, що тут вони необхідні не з тих міркувань, з яких їх уживали поети, але щоб служити мовби опорами нашій слабості, щоб і промовець, і слухач ясно уявляли собі, про що йдеться.

Ось я перечитую Секстія, гострої думки мислителя, що писав по-грецькому, але в дусі римської філософії. Мене вразив