Читати книгу - "Нескінченна історія"

НЕСКІНЧЕННА ІСТОРІЯ

У Бастіяна в голові все остаточно переплуталося. Адже це саме та книжка, яку він якраз читає! Він іще раз її роздивився. Так, тут не може бути жодного сумніву, це та сама книжка, яку він три­має в руках, і якраз про неї тут ідеться. Одначе невже книжка мо­же опинитися всередині себе самої? Як?

Дитинна Царівна наблизилася до книжки, що ніби ви­тала в повітрі, й побачила з того боку, за книгою, якраз на­впроти себе, обличчя старця. На його лице світло падало знизу, з розкритих сторінок: блакитно-зелені літери в кни­жці сяяли і мерехтіли.

Обличчя старця було таке пооране зморшками, що на­гадувало кору прадавнього дерева. Його борода була біла і довга, а очі - глибоко запалі, тож їх майже неможливо було розгледіти. Він був одягнений у синю чернечу рясу з капту­ром, накинутим на голову, а в руці тримав олівець, яким весь час писав щось у книжці, не підводячи погляду.

Дитинна Царівна довго стояла мовчки і дивилася на нього, спостерігаючи. Те, що він робив, не було звичайним писанням: олівець поволі ковзав над порожньою сторінкою, а літери і слова виникали немовби самі собою: здавалося, вони виринають із порожнечі.

Дитинна Царівна прочитала, що там було написано, і виявилося, що це саме те, що діялося якраз у цю мить, а саме: «Дитинна Царівна прочитала, що там було написа­но ...»

- Усе, що відбувається, - мовила вона, - ти записуєш.

- Усе, що я записую, відбувається, - почула вона у від­повідь. І знову цей низький, глибокий, приглушений голос, який спершу здався їй відлунням її власного.

Дивним було те, що Старець Із Мандрівної Гори не роз­туляв уст. Він записав її і свої слова, і вона їх почула, одна­че так, ніби вона тільки пригадала, що він щойно їх вимо­вив.

- Ти і я, і вся Фантазія - усе записано в цій книзі? - по­цікавилася вона.

Він написав, а Дитинна Царівна водночас немовби по­чута його відповідь.

- Не так. Ця книга якраз і є ціла Фантазія, і ти, і я.

- І де ж ця книга?

- Ця книга у книзі, - була відповідь, яку він написав.

- Це значить, що вона всього лише відображення відо­браження? - запитала вона.

І він написав, а вона почула, як він сказав:

- Що показує дзеркало, яке відбивається в дзеркалі? Ти знаєш відповідь на це питання, Золотоока Повелителько Бажань?

Дитинна Царівна якусь мить мовчала, і Старець тут- таки написав, що вона мовчить.

Тоді вона тихо промовила:

- Я потребую твоєї допомоги.

- Я знаю, - відповів - і одночасно написав - він.

- Так, - відказала вона, - мабуть, так воно і повинно бути. Ти - пам’ять Фантазії і знаєш усе, що діялося аж до цієї миті. Але чи не міг би ти перегорнути кілька сторінок - і подивитися, що буде діятися далі?

- Там тільки порожні сторінки! - почулася відповідь. - Я можу говорити тільки про те, що вже трапилося. Я дізна­вся про це, прочитавши, а прочитав - пишучи. І знаю, бо прочитав. Бо написав, а отже, це сталося. Так Нескінченна Історія пише - творить - сама себе моєю рукою.

- То ти не знаєш, чому я до тебе прийшла?

- Ні, - почула вона його низький, глибокий, приглу­шений голос, а тим часом він писав, - і волів би, щоби цього не було. Через мене все стає остаточним і безповоротним, це стосується і тебе, Золотоока Повелителько Бажань. Це яйце - твоя гробниця і твоя домовина. Ти назавжди увійшла у пам’ять Фантазії. Навіки. Ти ніколи не зможеш звідси вий­ти.

- Кожне яйце, - відповіла вона, - є початком нового життя.

- Це правда, - написав і проказав Старець, - але тільки тоді, коли шкаралуща трісне.

- Ти можеш відкрити для мене вихід, - вигукнула Ди­тинна Царівна, - адже ти впустив мене.

Старець похитав головою - і водночас записав це.

- Ні, ти увійшла сюди тому, що була наділена великою силою, але тепер, коли ти вже тут, сили у тебе нема. Ми в цьому яйці зачинені навіки. Воістину, тобі не слід було приходити! Це кінець Нескінченної Історії.

Дитинна Царівна всміхнулася, здавалося, ці слова ніт­рохи її не збентежили.

- Ти і я, - відказала вона, - оскільки ми тут, неспромо­жні діяти там. Але є хтось, хто може.

- Тільки людська дитина, - написав Старець, - здатна дати новий початок усьому.

- Так, - відповіла Дитинна Царівна, - людська дитина.

І коли вона це сказала, Старець Із Мандрівної Гори повіль­но відірвав очі від книги і вперше подивився на Дитинну Царівну. Він глянув на неї неначе з іншого краю Всесвіту - з невимовної далечіні, з непроглядної пітьми. Але Золотоо- ка Повелителька Бажань витримала цей його погляд, не опустивши очей, і відповіла на нього своїм спокійним пог­лядом. То був мовчазний поєдинок. На якусь мить Старець Із Мандрівної Гори і Дитинна Царівна непорушно застиг­ли.

Нарешті Старець знову схилився над книжкою і напи­сав:

- Не виходь за межі того, що є і твоєю межею!

- Так я і роблю, - відповіла вона, - але той, про кого я кажу і на кого я чекаю, вже давно її перейшов. Він читає книжку, яку ти пишеш, і чує кожне слово, яке ми промов­ляємо. Отже, він уже з нами.

- Так, - почула вона голос Старця Із Мандрівної Гори, тоді як той писав, - він також уже безповоротно належить Нескінченній Історії, яка неуникненно стала його власного історією.

- Розкажи мені її! - наказала Дитинна Царівна. - Ти, що є пам’яттю Фантазії, розкажи мені Нескінченну історію - від самого початку, слово за словом, так, як ти її записав!

Рука, що писала, раптом здригнулася і затремтіла.

- Якщо я це зроблю, мені доведеться і писати все зано­во. А все, що я заново запишу, заново діятиметься.

- Хай буде так! - мовила Дитинна Царівна.

Бастіянові зробилося якось надзвичайно тривожно на душі. Що вона замислила? Якимось чином це стосувалося і його. Та якщо навіть у Старця Із Мандрівної Гори затремтіла рука...

Старець написав і проказав:

- Коли ця повість безупинна

Візьме себе в обвід -

То піде світ

В цій книжці до загину!

А Дитинна Царівна