Читати книгу - "Подвійне дно"

«Моя маленька дівчинко! Чи ти вже велика — я не знаю, та для мене ти маленька. Я навіть не знаю, яка ти зараз, і ніколи не дізнаюсь. Я пишу цей лист поспіхом, хоч поспішати в такій справі й не можна, та так склалось. Я тільки хочу сказати, що з першої хвилини і до останнього свого подиху я думаю про тебе, моя маленька Елізо. Я так люблю тебе, що від того боляче в грудях. Я тільки надіюсь, що чужі люди жаліють тебе, що ти не зазнаєш у житті того болю, якого довелося зазнати мені. Не проклинай мене, якщо можеш — якби моя на те воля, я б ніколи не лишила тебе поміж чужих людей, та мусила. Я щосекунди молю Бога, щоб послав тобі щастя, щоб уберіг тебе від ворожого ока. Я так хочу, щоб ти була щасливою, моя рідна. Може, моя молитва збереже тебе, бо я не змогла. Прости мені, та я не зуміла захистити тебе, не стало сил. Твоя мати, Любов Климковська».

Може, то твоя молитва, Любов Климовська, зберегла мене, хтозна? Я завжди знала, що щаслива, мені таланило — наскільки може таланити нічиїй дитині. Може, це тому, що вона молилась про мене? Я не знаю, а Він мовчить. Дивно Ти граєшся з нами. Чи Тобі весело примушувати нас страждати, чи Ти щось маєш на увазі, посилаючи нам усе це? Мабуть, колись я збагну, а може, й ніколи.

— Як ти думаєш, вона знала, що Ольга — не її мати?

— Не знаю, Вадику. Та схоже, що знала. Тільки це нічого не змінило. Завтра поїдемо дзвонити Огієнкові.

— Куди, в рейку?

— Він дав мені свою візитку. Там є контактний телефон.

— Гаразд. А тепер спати.

Я не можу спати. Та й зовсім не хочу спати. Ось тільки вода в ванній така тепла, така лагідна — душ працює непогано, я тут вдень все залила «Доместосом», пахне хлоркою. Як там Стась? Чи живий іще? Я хочу, аби він вижив. Це несправедливо, отак померти, на півдорозі. Я не вірю, що він народився тільки для того, щоб отак померти. Досить з нас Ірки і Кирпи.

— Лізо!

То Рудий щось від мене хоче, тільки дарма, мені ліньки озиватись, друже, а думки колють у голову, як розпечені цвяхи.

Я відчуваю, як Рудий витягає мене з води. В моє тіло увійшла якась млявість і заціпеніння, наче мене накачали транквілізатором. Я сплю і не сплю, дивний стан. Гей, а обережніше не можна? Так смикнув мене за руку, що аж в голові запекло…

— Значить, оце і є гніздечко для гріховних утіх?

Цей голос мені знайомий, та розплющувати очі не хочеться.

— Так, ми вирішили, що в таких квартирах нас буде важко знайти. — Рудий чомусь виправдовується. Чого б це? Навіть якби вищезазначені гріховні утіхи і мали місце, то це нікого не стосується, в нас вільна країна.

— Що ж, слушно. Лізо, ви вже прокинулись.

— Той що? — я навіть очей не розплющила.

Йди до біса, я тебе сюди не кликала. До того ж я не солдат, щоб отак з доброго дива підхоплюватись з місця. Ні, ранком я люблю трохи полежати, і не варто псувати мені задоволення, бо тоді моє роздратування вийде з берегів і мало нікому не здасться.

— Може, приєднаєтесь до нас?

— Ні.

— Ні? Але чому?

— Тому, що так мені хочеться.

— О, боже, жінки! Ну, скажіть, пане Яцуба, навіщо Бог створив жінок? Аби щохвилини нагадувати нам про те, що світ — недосконале місце.

— Лейтенанте Огієнко, ви просто шовініст. Якби Він не створив жінок, нещасний Адам досі сидів би під якимось кущем у своєму натуральному вигляді — з сумом в очах і тугою в серці. А на руках би мав от-такенні мозолі.

— У раю, зазначте. Він би досі сидів у раю!

— Він би сидів, звичайно. Та нам що було б з того? Нас з вами б не було, навіть гіпотетично.

— Краще не сперечайтесь з нею, лейтенанте. Марна справа.

Та я вже прокинулась остаточно. Звичайно, присутність лейтенанта мене зовсім не здивувала. Поки я спала, Рудий знайшов у моєму записникові його візитку, подзвонив і двоє негідників про все домовились. Рудий довірливий, як дитина. А от я не вірю цьому типові, так само, як не вірю Стасеві. Хай там як, але я все одно підозрюю, що вони обоє заповзялися пошити нас в дурні.

Вони сидять на кухні і п’ють каву. Чого від них іще можна чекати? Чоловіки — це, власне кажучи, діагноз. Над нами свистять кулі, навколо нас так і сиплються трупи, нам брешуть всі, кому тільки не ліньки, істина, як і перше, все ще десь там, а ці двоє — милуйтеся, пані та панове, — сидять і п’ють каву.

— Ти снідатимеш? — Рудий винувато позирає на мене.

— Здурів? Їсти зранку?

— А коли ще можна снідати? — а тебе, хлопче, ніхто ні про що поки не питає, отож не втручайся.

— Я купив кока-коли.

— Налий. Піду, перевдягнусь.

Я не терплю, коли мене відверто розглядають, а Огієнко саме це робить. У мене є ціла купа комплексів щодо моєї зовнішності. Я розумію, що вже час їх і позбутися, та ніяк не можу цього зробити, бо схуднути до розмірів Кейт Мосс мені жодного разу так і не вдалося.

— У неї досить кепський характер. — Огієнко вирішив подратувати Рудого? Даремно.

— Власне, тільки в холодні пори року. І тільки зранку.

— Послухайте, Вадиме, я щиро симпатизую вам обом, та ваше довготерпіння мене вражає. Не можна дозволяти жінці сідати вам на голову. Я згоден, вона гарна і розумна, та вона ж нестерпна!

— Ви зовсім нічого про неї не знаєте.

— Те саме казав мені й ваш друг, Стас Дорошенко. Варто було торкнутися цієї теми, він ставав дибки. А по-моєму, вона просто примхлива і дратівлива жіночка, яку ви обоє посадили собі на голову.

— Тим-то ви так витріщаєтесь на неї!

— Чорт, я не думав, що це помітно. — Огієнко, схоже, приходить до тями, Рудий добре вміє охолодити гарячу голову. — Добре, визнаю, вона мене… бентежить. Але це природно!

— Залишимо цю тему. Ходімо до кімнати, треба поговорити. І не дратуйте без потреби Лізу, їй останнім часом і так дісталося.

— Згоден, так воно і є.

Якщо ми сьогодні не купимо щось із одягу, я вибухну. Терпіти не можу вдягати щодня одне й те саме, навіть випране. Отже, треба подивитись, що