Читати книгу - "Подвійне дно"

Я сідаю на підлогу і витрушую вміст своєї сумки на розстелені газети. Боже, ну як таке трапляється? Може, перейти на менші сумки? Ні, вони мене дратують. Я з ними почуваюсь голою, наче забула годинника взяти. Що ж, почнемо. Лушпиння і фантики одразу вбік, це однозначно сміття. Ось, знайшлась моя помада від Revlon, яку я купила не так давно і вважала загубленою. І ключ від шафки на роботі… чорт, я вже замовила новий, бо цей теж загубила, а він ось де. І оці телефонні картки — я щоразу купувала нові, бо не могла знайти старі. Прокляття, Рудий має рацію, я страшенно неорганізована. А оце…

Це — портмоне з хорошої шкіри. Чорна поверхня вигнула боки, щось там, всередині, є. Де я його взяла? Це не моє. Я що, починаю страждати на клептоманію? А, згадала, згадала! Це ж Деберцова калитка, він заплатив мені за постій в моїй шафі. І за транспортування. Я тоді подумала, що гроші йому вже навряд чи знадобляться. І що я з цього маю? Непогано. По одяг ми таки підемо. Тут біля трьох тисяч доларів і стільки ж — гривнями. Дивно, навіщо людина тягала з собою такі шалені гроші? Ось кілька візиток, звичайно ж, адвокатів і масажного салону. Бідні повії, що мусили обслуговувати його. Він був якийсь… брудний, чи що? Так. Він був брудний. В нього були брудні думки, брудні очі і зуби з карієсом. Він був огидний і єдине, що в ньому є хорошого, це те, що його хтось вбив і він тепер мертвий. Тільки не треба було лишати труп між моїми літніми сукнями, тепер їх доведеться знову випрати. І це б нічого, та прасувати для мене просто нестерпно.

Я відкидаю портмоне на купу фантиків — піде в сміття, де ще подіти таку штуку? Гроші осюди, до моїх. Я їх заробила, тягнучи труп вулицею — а в мене було тоді мокре волосся, я могла застудитися! Ну, в кращому випадку, мене б зупинив патруль, та я ризикувала застудитись — ці гроші я заробила. І, до того ж, позбулась новісінького віника, бо ліньки було повертатись в квартиру і ставити його на місце, та й часу було обмаль.

А це та клята ручка. Гарна золота ручка з якимись блискучими камінцями, з вензелями і кнопкою. Красива штука, та я привласнила її, а от цього б мені не хотілося. Одна справа — взяти гаманець у мертвого Деберца, інша — привласнити річ ще живого Андрія. Може, з моральної точки зору це хистка позиція, пограбування трупа ще огидніше, ніж просто пограбування, однак я вже заплуталась у цих етичних екзерсисах. Та ручку я йому таки віддам, щойно зустріну. А поки що хай полежить отут, вона така гарна, я люблю гарні дрібнички.

А ось у кишеньці сумки негатив, що я дістала із схованки Корбута. Цікаво — звідки Ольга знала про сховок? І як це старий змій так схибив і дозволив себе вбити? Може, втратив пильність, може, не чекав від неї, хоча саме від неї й треба було чекати такого, я пам’ятаю її очі — психопатка якась. Жити з такою істотою під одним дахом просто збочення. Та Климковський і був таким, як і багато хто з його сучасників. Жити з людиною, яка щохвилини продає тебе, доносить — не знаю, заради чого можна таке терпіти. Може, то просто був такий час? Та наш Старий має рацію, час такий, які люди, як вони бачать світ. А те покоління бачило світ крізь грати — або крізь приціл. Отакий поділ, що поробиш? Цікаво, що на цьому негативі? Треба зробити фотографію, може, щось проясниться. Мабуть, цей негатив — саме той компромат, що мав Корбут на психопатку Климковську. Може, вона там сфотографована з самим Гітлером? Ну, ніяк не менше, раз вона так боялась, що справа випливе — навіть через стільки років.

— Цікаво, чому ви одразу не викидаєте фантики в урну?

Я так захопилась, що не почула, як вони увійшли. Огієнко вдягнений в джинси і светр, а його очі розглядають мене якось особливо безсоромно. Хлопче, прибери свій погляд, він мені не до вподоби.

— Тому, що інколи поряд її не виявляється. От і доводиться класти в сумку.

— Ясно, — він сідає біля мене навпочіпки. — Скажіть мені, Лізо, це стараннями вашого незрівнянного генія труп Деберца опинився неподалік од смітника на вашій вулиці? Навіщо ви його туди притягли?

— Не знаю, про що ви говорите.

— Он як! Позиція не нова. Його черевик знайдено у вашій шафі.

Чорт! Як я могла це пропустити? Чи… Е, ні, хлопче, мене так не купиш. Я точно пам’ятаю, що він був взутий, коли я його… Он воно що, ти хочеш, аби я заперечила і тоді ти поставиш слушне питання: а звідки я знаю про черевик?

— Уявлення не маю. Я не була вдома доволі довго. Знаєте, ми у відпустці. А що ви шукали в моїй шафі?

Він сказав про черевик у шафі. Це або збіг, або він точно знає, де знаходився труп до того, як я його перетягла. Він знає, знає, може, навіть сам і пришив Деберца, негідник. А тепер стоїть отут, мовби й не він, і заманює мене в пастку. Ні, хлопче, забудь про це. Ми, нічиї діти, не всі виросли вовками, та довіряємо лише один одному, а ти — чужий. Те, що казав Стась, то одне, а ти — інша справа, і слухаю я тебе по-іншому.

— То якого чорта ви порпались у моїй шафі, лейтенанте?

— Забудьте про це. Вибачте, дурна звичка виводити людей з рівноваги.

— І як, це вам вдається?

— Здебільшого. Коли людина нервується, то втрачає пильність. Та тільки не ви, так, Лізо? Ви й самі залюбки дратуєте людей? Просто так, з любові до мистецтва. І наскільки я зрозумів, відточили майстерність настільки, що за лічені хвилини у вас сказиться навіть голуб.

— Мені набридла ця дурна розмова.

— Так, Олесю, нам треба поговорити. — Рудий сідає поруч. — Тож я вас прошу, не будемо сваритися. Мені здається, ви повинні нам багато дечого пояснити.

— Так. — Огієнко сідає поряд з нами, на