Читати книгу - "Небесна стріла"

— Я б не стверджував, що слово «виродження» пасує до всіх членів цієї родини, — стримано відповів Пейн.

— Так, молодий чоловік зовсім не подібний на виродка, хоч він і кульгавий. — відповів доктор.

— Молодий чоловік! — вигукнув Пейн, який раптом розсердився, — хоча на це і не було причини. — Якщо, на вашу думку, молода панянка подібна на виродка, то це тому, що у вас зовсім виродився смак.

Обличчя доктора спохмурніло.

— Гадаю, що про це мені відомо трохи більше, аніж вам, — різкувато відповів він.

Вони розійшлися, не промовивши більше ані слова; кожен з них відчував, що повівся невиховано, і тому напросився на грубощі. Пейн залишився наодинці зі своїми думками, тому що його приятель Вуд, аби вирішити якість справи, пов’язані з картинами, затримався у замку.

Пейн радо скористався запрошенням таємничого гостя з Австралії, і впродовж наступних двох-трьох тижнів йому вдалося доволі близько познайомитися з темними залами замку Дарнвеїв. До речі, варто згадати про те, що його намагання якось розважити мешканців замку не обмежувалися лише кузином із дальніх колоній. Меланхолійній міс Дарнвей також було необхідне підбадьорення, і Пейн люб’язно погодився допомогти їй. Однак сумління Пейна не було спокійним, а невизначеність становища його дещо бентежила. Минали тижні, а з поведінки новоприбулого Дарнвея важко було зрозуміти, чи він визнає зобов’язання давнього родинного договору, чи ні. Він задумливо походжав похмурими коридорами й галереями замку і міг годинами стояти біля зловісної картини. Тіні цієї в’язниці-дому вже почали над ним згущуватися, а від його австралійської впевнености й безтурботности майже нічого не залишилося. А Пейну ніяк не вдавалося дізнатися у нього нічого стосовно справи, яка його найбільше цікавила. Якось він спробував поділитися своїм секретом з Мартіном Вудом, що, як завжди займався картинами, та від цієї розмови не отримав ані розради, ані підтримки.

— Мені здається, вам не варто в це втручатися, вони ж заручені, — ствердив Вуд.

— Та я і не маю наміру втручатися, якщо вони заручені. Та чи ці заручини справді були? Я, звичайно ж, не розмовляв про це з міс Дарнвей, та ми часто бачимося, і мені здається, що вона не вважає себе зарученою, хоча й може припускати, що якийсь родинний договір таки існував. А кузин взагалі мовчить і вдає, що нічого не знає. Мені здається, що така невизначеність на всіх впливає негативно.

— А насамперед, на вас, — різко відповів Вуд. — Та якщо вас це так цікавить, то я скажу, що про це думаю. Так ось, я думаю, що він просто боїться.

— Боїться, що міс Дарнвей відмовить йому? — запитав Пейн.

— Ні, боїться, що вона погодиться, — відповів Вуд. — Не дивіться так на мене! Я зовсім не хочу сказати, що він боїться міс Дарнвей. Він боїться картини.

— Картини? — перепитав Пейн.

— А точніше, прокляття, пов’язаного з картиною. Хіба ви не пам’ятаєте, що там написано на рамі про долю Дарнвеїв?

— Пам’ятаю, пам’ятаю. Але ж, погодьтеся, навіть це не можна пояснювати двояко. Спочатку ви говорите, що мені не варто на щось сподіватися, тому що існує давній родинний договір, а тепер ви хочете ствердити, що договір не можна виконати, тому що тяжіє родинне прокляття. Та якщо прокляття може знищити договір, то чому вона повинна почуватися зв’язаною ним? Якщо вони бояться одружитися, то це означає, що кожен з них може зробити вільний вибір, от і все. Чому я повинен зважати на їхні родинні договори більше, аніж вони? Щось я не можу вас зрозуміти.

— Тут усе дуже заплутано, я й сам нічого вже не розумію, — роздратовано відповів Вуд, і продовжував лагодити підрамник.

Та якось вранці новоприбулий спадкоємець порушив своє довге і невизначене мовчання. Він зробив це досить несподівано і прямолінійно, керуючись при цьому шляхетними намірами. Чоловік відкрито попросив поради, і не у когось одного, а у всіх відразу. Він звернувся відразу до всіх, ніби державний діяч, що звертається до своїх підлеглих, і, як зізнався сам, «відкрив карти». На щастя, міс Дарнвей не була присутня при цьому, і це неабияк утішило Пейна. Австралієць діяв чесно, йому видавалося цілком природно і доречно звернутися за допомогою до присутніх. Він скликав щось на кшталт родинної ради і відчайдушно «відкрив карти», адже останні тижні він безуспішно намагався вирішити складну проблему. Відтоді, як він сюди приїхав, пройшло небагато часу, та тіні замку, низькі вікна і похмурі коридори дивно змінили його, посиливши подібність до чоловіка на картині, думка про якого переслідувала всіх мешканців замку.

П’ятеро чоловіків сиділи за столом, і Пейн неуважно подумав про те, що єдині яскраві кольори в цій кімнаті — це його твідовий піджак і руде волосся, тому що священик і старий слуга були у чорному, а Вуд і Дарнвей завжди ходили у темно-сірих костюмах. Можливо, новоприбулий спадкоємець саме це мав на увазі, коли сказав, що Пейн — єдина жива людина у цьому домі. В цей момент Дарнвей різко повернувся у своєму кріслі й почав говорити. Пейн зрозумів, що йтиметься про найважливішу річ у світі.

— Чи у цьому всьому є бодай дещиця правди? — запитав австралієць. — Це питання я постійно собі ставлю, у мене в голові думки вже плутаються. Я ніколи не думав, що зможу думати про подібні справи, та все-таки я думаю про портрет, про загадковий напис, про збіг обставин чи… зрештою, називайте це, як вам завгодно, й у мене аж мурашки по шкірі бігають. Чи можна у все це вірити? Чи фатум родини Дарнвеїв справді існує, чи це просто проклятий збіг обставин? Я можу одружитися чи цим я лише накличу на себе і ще на одну особу щось темне, зловіще і небезпечне?

Його погляд блукав обличчями присутніх і зупинився на спокійному обличчі священика; здавалося, тепер він говорить лише до нього. Вдумливого Пейна обурило те, що особа,