Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

Я не знаю, що буде далі, я не знаю навіть, що буде завтра. Моє життя може кардинально змінитися будь-якої миті. Але мені цікаво спостерігати, як змінюється армія зсередини. Бо те, що я застала, приїхавши вперше в «Айдар» в 2014-му, і те, яке військо зараз — це абсолютно різні речі. Я ніколи не знала, ким я хочу бути і чим хочу займатися. Я і вчитися не пішла лише тому, що не знала, на кого мені вступати. А в армії я чи не вперше відчула себе на своєму місці — це професія, яка мені подобається, якої мені хочеться навчитися і в якій я прагну вдосконалюватись.

Я почала з того, що була медиком Майдану. Потім це плавно перейшло у викладання тактичної медицини. Спершу в Києві, на підготовчих курсах для тих, хто йде на фронт. Потім я поїхала на передову, бо вирішила, що там я потрібніша, ніж у мирному Києві. Потім з’явилися перші поранені, я кількох вивезла і зрозуміла, що я потрібна там як парамедик, а не як інструктор. Так і залишилася. І відтоді я тут — займаюсь евакуацією поранених, надаю першу допомогу, доправляю у шпиталь.

До війни я займалась айкідо, була тренером, президентом Федерації айкідо-айкікай України, 5 дан. Була і дизайнером.

Я не боялася, в мені є дух авантюризму. Під час перших обстрілів було, звісно, страшно. Ну, страшно, поки не розумієш, що відбувається, що, звідки, куди летить. Перший мій обстріл був десь біля Маріуполя, вже точно й не пригадаю. Працювала фактично по всій лінії — і у Щасті, й під Донецьком, і на Світлодарській дузі… Маріуполь, Широкине, Павлопіль, Золоте… Десь затримувалась довше, десь менше.

У 2014-му це була зовсім інша історія. Зараз ми працюємо з батальйонними і бригадними медиками. Вони вивозять з передка зазвичай на броні або спецтехнікою. Ми перевантажуємо пораненого в реанімобіль з усіма необхідними девайсами, з добрим водієм, препаратами, парою парамедиків, аби довезти його живим і якомога швидше. Наші парамедики — дуже добре підготовлені люди, такі на вагу золота. А в 2014-му було все по-іншому. Бувало, що з узбіччя дороги підбирала поранених. Іноді хтось їхав, вивозив наших хлопців, бачив машину з хрестами, гукав: «Медики!» — і віддавав їх нам.

Найважчим періодом для мене була, мабуть, Світлодарська дуга, грудень 2016 року, коли ми буквально жили в машині. Був великий мороз. Це тривало 8 днів. Спершу ми вивозили поранених, а під кінець уже — тих, у кого були контузії. Перші три дні були надзвичайно жорсткими — кров просто крапала з машини на лід… Це було справжнє сортування. Хоча було й не так, як це викладають у медичних закладах, — життя і реальна війна вносять свої корективи. Я взагалі часто порівнюю парамедицину і воєнну медицину з мистецтвом. Незважаючи на всі протоколи, іноді потрібне просто правильне рішення. Це щось схоже на осяяння, щось на кшталт артистичного дару — обрати, кому в першу чергу надати допомогу. Пояснити «на пальцях», як це, я не можу. Це досвід. Цей досвід надзвичайно цінний і оплачений, в буквальному сенсі, кров’ю і життями.

Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде — буде гірше. Я вже навчилася виконувати свою роботу добре. Ми — це те, що ми робимо. Я — вивожу поранених з фронту. Коли я займалася дизайном, я була дизайнером. Коли займалася спортом — спортсменкою. Зараз я — бойовий парамедик. Жінкам легше адаптуватися. Психіка у нас більш мобільна. В жорстких ситуаціях нам легше абстрагуватися. Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав.

Ці хлопці потім дзвонять. На всі свята. «Тайро, зі святом! А пам’ятаєш мене? А пам’ятаєш, як ми під кулями бігали? А пам’ятаєш, як ти мене везла?» Це надзвичайно приємно. Тих, з ким довго стояла на одному місці, я пам’ятаю всіх. А з іншими… Я пам’ятаю кожне поранення, але забуваю обличчя і часто не впізнаю хлопців.