Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Дівчата зрізають коси. Книга спогадів 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів" автора Євгенія Подібна. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 75
Перейти на сторінку:
мамою, яка водить дітей до школи, вчить з ними уроки і готує їм їсти. Але так сталося, і я не шкодую, що пішла в армію, бо отримала тут колосальний і унікальний досвід.

Я не знаю, що буде далі, я не знаю навіть, що буде завтра. Моє життя може кардинально змінитися будь-якої миті. Але мені цікаво спостерігати, як змінюється армія зсередини. Бо те, що я застала, приїхавши вперше в «Айдар» в 2014-му, і те, яке військо зараз — це абсолютно різні речі. Я ніколи не знала, ким я хочу бути і чим хочу займатися. Я і вчитися не пішла лише тому, що не знала, на кого мені вступати. А в армії я чи не вперше відчула себе на своєму місці — це професія, яка мені подобається, якої мені хочеться навчитися і в якій я прагну вдосконалюватись.

Юлія Паєвська
«Тайра»
Волонтер-парамедик, 61-й мобільний госпіталь ЗСУ

Я почала з того, що була медиком Майдану. Потім це плавно перейшло у викладання тактичної медицини. Спершу в Києві, на підготовчих курсах для тих, хто йде на фронт. Потім я поїхала на передову, бо вирішила, що там я потрібніша, ніж у мирному Києві. Потім з’явилися перші поранені, я кількох вивезла і зрозуміла, що я потрібна там як парамедик, а не як інструктор. Так і залишилася. І відтоді я тут — займаюсь евакуацією поранених, надаю першу допомогу, доправляю у шпиталь.

До війни я займалась айкідо, була тренером, президентом Федерації айкідо-айкікай України, 5 дан. Була і дизайнером.

Я не боялася, в мені є дух авантюризму. Під час перших обстрілів було, звісно, страшно. Ну, страшно, поки не розумієш, що відбувається, що, звідки, куди летить. Перший мій обстріл був десь біля Маріуполя, вже точно й не пригадаю. Працювала фактично по всій лінії — і у Щасті, й під Донецьком, і на Світлодарській дузі… Маріуполь, Широкине, Павлопіль, Золоте… Десь затримувалась довше, десь менше.



У 2014-му це була зовсім інша історія. Зараз ми працюємо з батальйонними і бригадними медиками. Вони вивозять з передка зазвичай на броні або спецтехнікою. Ми перевантажуємо пораненого в реанімобіль з усіма необхідними девайсами, з добрим водієм, препаратами, парою парамедиків, аби довезти його живим і якомога швидше. Наші парамедики — дуже добре підготовлені люди, такі на вагу золота. А в 2014-му було все по-іншому. Бувало, що з узбіччя дороги підбирала поранених. Іноді хтось їхав, вивозив наших хлопців, бачив машину з хрестами, гукав: «Медики!» — і віддавав їх нам.



Найважчим періодом для мене була, мабуть, Світлодарська дуга, грудень 2016 року, коли ми буквально жили в машині. Був великий мороз. Це тривало 8 днів. Спершу ми вивозили поранених, а під кінець уже — тих, у кого були контузії. Перші три дні були надзвичайно жорсткими — кров просто крапала з машини на лід… Це було справжнє сортування. Хоча було й не так, як це викладають у медичних закладах, — життя і реальна війна вносять свої корективи. Я взагалі часто порівнюю парамедицину і воєнну медицину з мистецтвом. Незважаючи на всі протоколи, іноді потрібне просто правильне рішення. Це щось схоже на осяяння, щось на кшталт артистичного дару — обрати, кому в першу чергу надати допомогу. Пояснити «на пальцях», як це, я не можу. Це досвід. Цей досвід надзвичайно цінний і оплачений, в буквальному сенсі, кров’ю і життями.



Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде — буде гірше. Я вже навчилася виконувати свою роботу добре. Ми — це те, що ми робимо. Я — вивожу поранених з фронту. Коли я займалася дизайном, я була дизайнером. Коли займалася спортом — спортсменкою. Зараз я — бойовий парамедик. Жінкам легше адаптуватися. Психіка у нас більш мобільна. В жорстких ситуаціях нам легше абстрагуватися. Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав.



Ці хлопці потім дзвонять. На всі свята. «Тайро, зі святом! А пам’ятаєш мене? А пам’ятаєш, як ми під кулями бігали? А пам’ятаєш, як ти мене везла?» Це надзвичайно приємно. Тих, з ким довго стояла на одному місці, я пам’ятаю всіх. А з іншими… Я пам’ятаю кожне поранення, але забуваю обличчя і часто не впізнаю хлопців.

1 ... 48 49 50 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"