Читати книгу - "Корсунь козацький"

з калгою Керім-Ґіреєм вдерлися на Галичину. Їм протистояло 15-тисячне польське військо на чолі зі славним польським полководцем коронним гетьманом Яном Собеським, майбутнім королем Польщі (його мати, Теофіла, про що говорилось раніше, — дочка колишнього корсунського старости Яна Даниловича). Польське військо було блоковане під Підгайцями. Але після двотижневих боїв Керім-Ґірей підписав із Собеським сепаратний мир. За таких обставин Дорошенко змушений був укласти угоду з Польщею. За нею Правобережжя знову переходило під владу польського короля, але коронному війську заборонялося входити до козацької України. Цю згоду скріпили взаємно присягою Дорошенко і Собеський.

Проте укладений мир не міг бути тривалим. Дорошенко хотів добитися самостійності для України, а поляки — повного відновлення в ній своєї влади. Самостійницькі прагнення Дорошенка принесли йому широку популярність в обох частинах України. В цей час у Чигирин до гетьмана приїхав київський митрополит Иосиф Нелюбович— Тукальський, і до кінця своїх днів був йому вірним другом і порадником. По церквах усе частіше молилися «за благочестивого, Богом даного гетьмана Петра» і не поминали царя Олексія І.

На Лівобережжі все більше посилювалося невдоволення населення промосковською політикою Брюховецького. Виявилася його соціальна демагогія. Лівобічного гетьмана покинули навіть його найближчі особи, зокрема кошовий отаман Іван Сірко. Тому, бачачи загальне невдоволення, Брюховецький сам вирішив стати на чолі антимосковського руху. На раді старшини в Гадячі (початок 1668 р.) він заявив, що Москва хоче віддати Польщі Україну, а тому потрібно вигнати російських воєвод і перейти під протекторат Порти.

Тоді ж, у січні 1668 р., Дорошенко також на раді в Чигирині закликав перейти під протекторат турецького султана. Під впливом цих рішень на Лівобережжі почалось антимосковське повстання. Було знищено майже всі російські залоги. Московські воєводи залишились тільки в Києві, Ніжині й Чернігові. Брюховецький почав переговори з Дорошенком. Останній же на початку літа перейшов Дніпро й наблизився до табору лівобережного гетьмана під Опішнею. А там лівобережні козаки вчинили заколот проти Брюховецького й убили його. 8 червня 1668 р. Петра Дорошенка проголосили гетьманом уже обох боків Дніпра. Це був момент найбільшого тріумфу славного гетьмана. Уся козацька Україна була в його руках. Саме на цей час Дорошенко видав оборонний універсал колишньому генеральному обозному Тимішу Носачу. Той звільнився з московського полону, але полон дався взнаки здоров'ю старої людини. Тому Дорошенко взяв Носача під «нашу особливую войсковую ...оборону» і дав йому всі його маєтності у Корсуні й поблизу Корсуня (будинки, хутори, млини, поля, сіножаті тощо)[243].

Становище гетьмана Петра Дорошенка не було, на жаль, міцним, бо нестабільним було й становище Гетьманщини. З усіх боків її оточували вороги. Допомога татар була ненадійною. Значна частина Лівобережжя — Сіверщина — боялася поривати з Москвою. До того ж із заходу почали наступати поляки. Дорошенко поспішив на Правобережжя. Наказним гетьманом залишив чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного, який під тиском промосковської партії зрадив свого гетьмана. На раді старшини у Новгороді— Сіверському Дем'яна було обрано «гетьманом Сіверським». Новообраний гетьман почав переговори з московським царем.

У цей час Дорошенка зрадили татари. Вони підтримали запорозького писаря Петра Суховія, якого запорожці проголосили гетьманом. Дорошенко лютував, погрожував, що переверне увесь Крим «догори ногами». Боротьба з Суховієм затяглася більше, ніж на рік, і в результаті цього Лівобережжя для Дорошенка було втрачене, хоча деякі полки підтримували правобережного гетьмана аж до весни 1670 р.

У березні 1669 р. в Глухові відбулася рада лівобережних полків у присутності московських послів. На ній гетьманом було обрано, звісно, Дем'яна Многогрішного. 16 березня новообраний гетьман уклав з Москвою «Глухівські статті», які значно обмежували українську автономію. Московські воєводи сідали в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі. Реєстр становив 30 тисяч козаків. Гетьман позбавлявся права зноситися з іноземними державами. А українським купцям заборонялося ввозити на продаж до Московщини горілку й тютюн. Враховуючи складне становище Лівобережжя, у лютому 1669 р. в Корсуні як «найславнішому місті» зібралася рада правобережних полковників. Вони вирішили почати війну з Москвою та укласти союз з Османською імперією[244]. Підготовка до війни проводилася досить ретельно. Невипадково київський митрополит Иосиф Нелюбович— Тукальський перед цим виголосив проповідь у церкві в Чигирині, в якій закликав козаків до єдності, негативно поставився до можливого союзу з Річчю Посполитою, пригадавши, що «Польща з'їла Виговського, бо він їй щиро служив.., а поляки показали йому трояндову квітку, яка перетворилася в отруту. Так його винагородили за те, що він Польщу зі шведами, Москвою і татарами помирив»[245]. Врешті рада відбулася в Корсуні 21 (чи 22-го) березня 1669 р., і на ній Дорошенко «турецькому султану присягу вчинив». На раді було 500 правобічних старшин і близько 20 лівобічних, а також турецькі посли: візир Магмут та паша Делівер. Дорошенко уклав із Туреччиною «Корсунські статті», згідно з якими султан обіцяв допомогу Україні у війні з Річчю Посполитою та Москвою, а українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь Порти. Цікаво, що існує ще один опис Корсунської ради, але вже іншої, яка відбулася 22 березня 1669 р. Хоча один список цього документа нами було знайдено ще у 1979 р.[246], але руки не дійшли до його публікації. Зате його (за іншим списком) ґрунтовно проаналізував і видрукував