Читати книгу - "Танець білої тополі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Під портретом високий стіл-тумба зі скошеною стільницею і кількома скриньками, на кожній з яких – прецікава ручка у вигляді голови лева. Мабуть, тоді, коли цей претензійний меблевий виріб майстрували, він ще по-іншому називався – бюром, бюрком чи якось на кшталт того. Ніка вхопила лева за гривасту голову, і та покірно підкорилася їй. Верхня скринька порожня, у нижній – книжка у темно-синій палітурці. Ніка не зразу змогла її дістати. Довелося навіть трішки підсунутися до краю. Цей порух пробудив у плечі гострий біль. Але фоліант із рук вона не випустила. Нарешті вдасться хоч щось почитати.
Під палітуркою виявилася не книжка, а щоденник. На зжовклому, хоч і добротному лискучому папері – рівні рядочки, виведені дрібним каліграфічним почерком. Ніка зачепилася поглядом за перше речення і вже не могла відірватися.
* * *«Відтоді як не стало сестри, у мене ніби половинку серця відтяли. А другій половинці з того самого дня постійно лячно. Вона завмерла у чеканні. Мені весь час здається, що ось-ось Марина (тато казав – Мариля) оживе, як спляча царівна у добрій казці, що все знову стане таким, як колись. Ми будемо плавати на човні, зривати білі лілеї, виходити на гору і милуватися нашим селом. Ми – це Марина з Тимошем і я з Левком. О дитяча наївна віра у дива!
Натомість нові втрати. Коли забирали тата, напівроздягненого (а та вереснева ніч була дуже холодною), зляканого (я його таким ніколи не бачила, і це просто нестерпно згадувати), мені здавалося, що хтось виймає з мене і другу половинку серця. Мій любий, мій найкращий у світі татко… Мій найдобріший друг і захисник…
А тепер померла мама. Мій світ обмежений мурами маєтку. Він такий неприкаяний та крихкий і такий самотній-самотній. Але все, що поза ним, ще непевніше, воно лякає і спричиняє напади паніки. Я наче равлик, якого витягли з його мушлі і кинули голим на гарячий пісок під палюче сонце. Як боляче!»
«Що б я робила без няні Мар’яни?! Невсипуща моя рятівниця! Скільки її пам’ятаю, вона завжди кудись поспішає, завжди у неї купа справ. Навіть тепер, коли її ніхто не змушує щось робити, вона цілими днями зайнята. Протирає водою з оцтом люстри і келихи, хоч давно вже ніхто у нашому домі люстр не запалює і не п’є вино з келихів богемського скла. Чистить столове срібло, хоч його зразу ж доводиться ховати якомога далі від чужих очей. Натирає підлогу, свариться із солдатами, які гарцюють у нашому маєтку, як дикі коні, дбає про те, щоб я не вмерла з голоду… Я люблю її, але ми так мало говоримо. І це змушує мене більше думати. А відтак з’явилася потреба писати. Десь прочитала, що писання може бути своєрідною арт-терапією. Але, здається, то малася на увазі творчість – вірші, проза. Я завжди хотіла стати художницею, але не письменницею. Отож просто уявляю перед собою когось, з ким би хотіла поговорити. І говорю».
«Нас називали осадниками. Але це не так. Колоністи-осадники після польсько-совітської війни отримали великі наділи на цих теренах безплатно, просто так. Хоча, мабуть, все ж таки не зовсім просто так. Вони мали укріплювати дух Другої Речі Посполитої на східних кресах, і держава щедро віддячувала їм за це.
Мій тато придбав цю землю за свої кревні. Він трохи зібрав грошей за свою викладацьку роботу, а ще взяв кредит у банку аж на тридцять років. За ці гроші і купив землю, на якій збудував дім і заклав сад. Тато завжди мріяв мати такий маєток – щоб поруч і річка, і ліс, і гора. А ще його завжди вабила старовина. Колись він розповів мені, що на цій горі у давнину, за часів литовського князювання, стояв замок. Він належав шляхтичеві з таким же, як у нас, прізвищем. Достеменно не відомо, чи був то хтось із татових предків. Документи не засвідчували, але й не спростовували цього. Замок кілька разів спалювали – то турки, то татари. А пізніше, вже понівечений, розібрали по цеглинці свої ж селяни. Тато думав навіть збудувати дім на тому місці. Але під горою затишніше, ніж на горі.
Отож, переселився він сюди добровільно. Ні, мабуть, я знову пишу не зовсім точно. Оселило його тут кохання. Велике, шалене, палке, з першого погляду, а з точки зору вічно правильних обивателів – дивне і якесь трохи ненормальне. А хіба можна говорити про добру волю, коли це божевільне почуття налітає, як вихор, підхоплює тебе, мов крутіж, захоплює кожну твою мозкову звивину, кожну клітину тіла і ти вже усі свої помисли й дії підпорядковуєш тільки йому?
Тато одружився пізно. Колись я його запитала, чому він, такий вродливий (я завжди вважала тата найвродливішим чоловіком у світі), так довго був сам. Він засміявся: «Чекав твою маму. Спочатку, поки вона народиться, потім – поки підросте, а тоді – поки закінчить гімназію». Пожартував, звісно. Але зустрів він її справді пізно – вже тридцятип’ятирічним. Викладав математику в гімназії на Холмщині – спочатку вона була українською, а потім її перевели на польську мову. Мама закінчувала цей навчальний заклад. Їхній бурхливий і пристрасний роман опинився в центрі пересудів і спричинив цілу бурю в містечку. Освітянське керівництво не схвалювало того, що шляхтич Міхал Вишнецький закохався в етнічну українку. Татові батьки воліли, щоб їхній син одружився з католичкою. Мамині батьки, які ревно дотримувалися українських традицій і православної віри, були категорично проти того, щоб їхня красуня Ольга виходила за католика-підстарка (авжеж – майже сорок!). А татові колеги, серед яких були і самотні молоді викладачки, які з надією поглядали на нього, вродливого і неодруженого, пліткували, як шинкарки, й несамовито засуджували цей зв’язок.
Та закохані ні на кого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець білої тополі», після закриття браузера.