Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— А якщо це сигнал до активації вибухового пристрою? — запитав Мстислав.

— Ні, — заперечив Олег, — вибухівки тут немає.

— Ти що, просто відчуваєш це? — не вгавав Мстислав.

— Лише припускаю, що коли щось ховають у такий громіздкий спосіб, то зовсім не для того, щоб ризикувати втратити сховане через випадковий вибух. Але якщо ти так переймаєшся, я можу створити у полі прискорення часу, де ми зараз перебуваємо, ще одне — менше, зі ще швидшим рухом часу. Туди помістимо лише фігуру бугая. Пан Назар налаштує ноутбук на роботу із затримкою, залишить його у меншому полі. Комп’ютер видасть імпульс. Якщо раптом станеться вибух, ми від нього будемо відділені непроникною стіною часу — це надійніше за будь-яку броню.

— Занадто складно щось, — знизав плечима Мстислав.

— Треба спробувати, — втрутився Гордій. — Заразом перевіримо, чи можна створювати часові поля… у часових полях.

Обійшовши рогату скульптуру проти годинникової стрілки, Олег утворив менше часове поле. Для годиться перечекав хвилину — у полі прискорення другого порядку насправді минула добра година — молодший характерник синхронізував час, і внутрішня стіна розвіялася. Спершу здалося, що довкола рябого бугая нічого не змінилося. Так само світився екран Назарового ноутбука, залишеного на траві навпроти голови статуї. Не відчувалося й натяку на вітерець чи протяг, так само стояла цілковита тиша.

— Погляньте! — вигукнув раптом Мстислав, указуючи кудись під праву ратицю.

Там по землі простяглася рівна тріщина, майже ідеальний квадрат. Сама багатотонна статуя ніби трохи здійнялася над ґрунтом насипу. Кільце у носі бугая спалахнуло синьо-зеленим флюоресцентним світлом. Олег злегка потягнув його на себе. У землі під правою ногою бугая, де раніше була тріщина, відкрився квадратний отвір, десь метр на метр. Посвітивши у нього ліхтарями, характерники побачили металеві сходи. Мстислав, який сьогодні, мабуть, зазнав нападу обережності, наполягав, щоб перед спуском усі вдягли кисневі маски. Мовляв, у схроні можуть накопичитися отруйні гази, як це трапляється навіть у сільських льохах.

Та виявилося, що таку маску захопив із собою лише завбачливий Гордій, тож йому дозволили спустися першим. Олег же твердив, що небезпеки немає — і мав рацію. За хвилину Гордій визирнув із лазу і махнув гуртові рукою, запрошуючи вниз. Спустилися Іван, Олег та Мстислав. Назар лишився назовні, про всяк випадок.

У вузькому й низькому коридорі можна було рухатися лише один за одним. Справді, як і відчував Олег, тут було четверо дверей. Усі металеві, без жодних ознак замків.

Посвітивши угору, Гордій вказав на рівну щілину, що простяглася вздовж усієї лівої стіни коридору, просто під стелею.

— Схоже на вентиляцію, — Гордій послинив пальці й торкнуся тріщини. — Так, є протяг.

— Гадаю, коли відкрився схрон, усю статую підняли потужні домкрати, — Іван теж торкнувся щілини.

— Так он для чого потрібне електричне живлення, — Олег натиснув вимикач на стіні.

На стелі спалахнули маленькі, але яскраві лампи у матових плафонах. У їхньому світлі на усіх дверях, майже впритул до одвірків, виднілися щілини, які нагадували отвори для дискет у старих комп’ютерах. Довелося погукати Назара. Назовні тепер лишився чатувати Мстислав.

Кібернетик без вагань встромив дискету у гніздо найближчих до сходів дверей. В одвірку клацнуло, звідти випала маленька панель кодового набору.

Усі погляди знову звернулися до Назара.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв він товариство. — Якщо двері відреагували на дискету, тоді я знаю, що робити далі.

Він дістав з кишені картатої сорочки візитку, зі зворотного боку якої були записані чотири рядки цифр та літер.

— Отже, якщо це двері номер один… — Назар почав вводити код, — то…

— А де ти дістав пароль? — запитав Гордій.

— Також із дискети списав, — Назар без вагань натиснув кнопку «Ввести».

Почулося низьке гудіння і двері… зникли — просто опустилися у підлогу. За ними відкрилася темна ніша. Щойно її освітили промені ліхтарів, Гордій розчаровано зітхнув:

— Так банально?! «Ні ума, ні фантазії», як полюбляють говорити в Одесі! — висловив він спільний настрій.

Перше, що відчув Йосип, коли опритомнів на ліжку у лабораторії, був свербіж із тильного боку лівої руки, трохи вище зап’ястка. Розстебнувши ґудзик на рукаві, він побачив там, де зазвичай носив годинник, потворну чорну бородавку.

— Не чіпайте! — почув він голос Транихиїла — і відсмикнув руку, яка вже тяглася почухати новоутворення. — Це злоякісна пухлина. Вона й так швидко росте, а від будь-якого подразнення розвиватиметься ще стрімкіше.

— Це ви?..

— Так, Йосипе. Я за будь-яку ціну маю закінчити свою роботу. Ви самі бачили, що досліди були цілком вдалими. Ви самі вині, що я втратив перший зразок біоробота. Ви маєте забезпечити мене усім необхідним для закінчення роботи.

— Але я…

— Замовкніть. Я вживив Вам ракові клітини, що виникли внаслідок мутації, спричиненої одним надпотужним канцерогеном. Цей різновид раку швидко прогресує, але вражає лише шкірну тканину. Бачте, це лише за чотири години, що Ви були непритомним. Це захворювання особливе тим, що його злоякісні клітини легко піддаються впливу ліків, розроблених на основі тих самих біоінформаційних технологій. Якщо я щодня робитиму Вам ін’єкцію цього препарату, Ваше життя буде у безпеці, бо ліки зупинятимуть ріст метастазів. А не робитиму