Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1"

На ранок, коли палубами затупотіли ноги в матроських черевиках, з трюму вийшло троє. Німа сцена... Та не забуваймо, що жінки інакше реагують на несподіванки.

— Який красень! — гукнула одна і показала на Збишека.

— А це що за недомірок? — додала друга, втуплюючись поглядом в Едмона.

Луїза для них ніби не існувала.

Капітан розгнівався і обклав усю палубу добірною лайкою. Він, певне, подумав, що хитрий Едмон протяг за собою ще й своїх приятелів, а це вже мало коштувати значно дорожче...

Панни в матроських штанях і куртках заверещали від захвату, бо уперше почули правдиву морську говірку. Вони вважали таке незаконне проникнення на корабель типовою пригодою, описаною ще Жюль Верном, тому чекали на залагодження інциденту, як на хепі енд в кінці кіномелодрами.

Збишек, граючи мускулатурою, підхопив лівою рукою Луїзу, правою — Едмона і підняв догори. Панни заплескали в долоні, лиш капітан стояв незворушно з насупленими бровами. Циганєвич, як досвідчений циркач, поставив своїх переляканих партнерів на палубу, а сам опустився на одне коліно і вклонився.

— Браво! Браво! — кричала залога.

До капітана підтяглися матроси-хлопці.

Перемовини тривали з годину. На боці нежданих гостей була вся жіноча залога, а капітан та матроси вважали небезпечним мати на кораблі чужинців з незрозумілими намірами. Звісно, найнятий багатими спадкоємицями капітан довго не міг суперечити; Луїза згодом нічим не відрізнялась від панночок, а от на дрібного зростом Едмона і дебелого Збишека матроської форми не знайшлося.

Повідомлення про те, що «Альціон» прямує до Америки Збишека з Луїзою не розчарувало. Головне, що рука турботливого татка не сягне за океан, аби вхопити зухвалу доньку за волосся, а новоявленого зятя потішити кайданками.

Едмон же обмацував кишені, чи нічого не посіяв після атракції цього пришелепкуватого велетня. Рожева перла, зав'язана кутиком батистової хустинки, була на місці.

 аґда Альбертшуллє отримала нервовий напад, коли переконалася, що Збишек Циганєвич виявився підлим дворушним самцем. Вона три дні і три ночі проплакала у своїй спочивальні, не милася, не пила-не їла, не зачісувалася і стала схожа на страховисько. Пан адвокат кілька разів прочиняв двері і кликав переляканим шепотом, на що дружинонька озивалася стогоном-ревом. На четвертий день прийшов лікар і вмовив жінку прийняти заспокійливі піґулки. «Хіба що зразу цілу пригорщу — менше її не пройме», — подумав невтішний адвокат, у якого в самого починала сіпатися ліва повіка і тремом бралися пальці, коли він намагався вчитатися в папери.

Маґда лиш за два тижні вперше вийшла на вулицю і була схожа на примару, яка б мала навідуватися у сни грішних вуличниць, щоб ті запобігли такої участі в неповні сорок літ. Вона мляво переставляла свої дужі ноги, круті в стегнах, відвиклі від обцасів, але йшла до Єзуїтського саду, як приписав лікар. Такі проходи тривали цілий місяць — і зрештою дали непоганий вислід: у Маґди з'явився потяг до смаколиків, потім до відвідин крамниці футер на Коперника і першорядного фризієрського заведення на Бляхарській, після чого вона вже планувала танцювати на різдвяній костюмівці[68], а також побувати на концерті американської співачки Гльорії Свенсен.

Вона вичитала в новинках, що у Парижі моднярки вимальовують нігті тою ж барвою, яку має сукня, у Лондоні вифарбовують під сукні песиків, а власниця сальону краси з Ню-Йорка Елен Рубінштейн переконувала в моднярському журналі: найпривабливіші жінки восени, коли їхня цера стає оксамитовою, а влітку вона товста, взимку шорстка й зморшкувата...

Маґда не чекала осені. Дарма що цера на лиці не така приваблива — можна було показатися в обназі[69], і жоден поціновувач античної зваби не встоїть.

Та минали місяці, пройшов рік, і другий, і третій, а поблизу не виявилося жодного удатного чоловіка, який би підкотився під її бік. Адвокат, ніби записався в монахи, все частіш засинав не в ліжку, а на дивані в кабінеті. Він клав під голову дві декоративні подушки і накривався пледом. Двері зачиняв на защіпку: боявся, що Маґда домагатиметься кохання насильницьки?

І тут у Львові з'явився Данило Ставський, відомий тим, що спочатку програвся у Монте-Карло до копійки, а потім крутнув рулетку — і виграв два мільйони франків. Того дня казино зачинили, бо не стало готівки. Данило щедро винагородив рідню (вона проклинала його пристрасть до легких грошей), відіславши половину виграшу, а другий мільйон прогулював світами.

У Львів він навідався знічев'я, бо надто довго (аж тиждень!) нудьгував у батьківському маєтку під Коломиєю.

Першого ж дня перейшовся усіма каварнями та цукернями в пошуках кобіти, яка б не клеїла із себе цнотливицю, та й не виглядала на хвойду. Але таких на його смак не траплялося. Поволі походжаючи вулицями, Данило вже вирішував, куди їхати далі: у Варшаву чи Прагу. Аж тут нагодився його давній університетський товариш Теодор Козобродський. Ставський упізнав його голос — злегка гугнявий, манеру промовляння — ніби він стояв над цілим натовпом темних людей, звичку повторювати «на моє певне переконання».