Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Вона каже:

— Народи світу крокують з вами пліч-о-пліч.

Та швабру вона не купує.

Наступним у черзі комп’ютер видає мені містера і місіс Веллс, штат Вашингтон, телефонний код 509, і слухавку бере дівчина.

Я питаю:

— Чи можу я розповісти вам про революцію в догляді за підлогою?

А дівчина відповідає:

— Аякже. Розповідай.

Привітання, Дозвіл, Подача.

Дівчина перебиває мене і каже:

— Я тобі заздрю. Я от застрягла в зачуханому містечку, що зветься Валла-Валла, і треба спалити цілий бак бензину, щоб доїхати звідси в якесь хороше місце. Я ходжу до школи, де всі учні наче клоновані — однакові зачіски, одяг, мрії, — ніби ми всі зійшли з конвеєра. І мені ніколи не вибратися звідси. Ніколи.

Я кажу, що «Диво-чепуруха» являє собою цілий комплекс для доглядання підлоги…

— У тебе є слон? — питає вона. — Тобто ти ж їздиш на роботу на справжньому живому слоні?

Черга клієнтів, середня тривалість розмови, інструкторка-наглядач. І я кажу:

— Так. — Усупереч розписаним сценаріям я відповідаю: — П’ятирічний індійський слон.

Вона каже:

— Оце круто!

Я кажу:

— Його звуть Синдбад.

Дівчина каже:

— Так гарно! А в мене є кішка, хоч насправді вона оцелот. Тобто вона стане оцелотом, коли виросте, а звати її Паприкою.

Інструктор-наглядач дивиться в мій бік і підходить ближче, щоб мене чути.

— Батьки мене вдочерили, — каже дівчина, — коли я ще була немовлям у Заїрі, де тато служив у миротворцях. Вони добрі і все таке, але мені якось дико бути єдиною афро-американкою в будь-якому приміщенні. — Вона цікавиться: — А ти знаєш, які з себе оцелоти?

Записавши її телефон на аркушику, я питаю дівчину, чи можу я внести її номер у список, щоб зателефонувати їй знову якось на днях. Тоді ми зможемо більше поговорити про «Диво-чепуруху».

— Так, будь ласка, — каже вона. — Саманта. Мене звуть Самантою, але, коли народилася, мене нарекли Шаму-Рінді.

І я закінчую дзвінок.

Того тижня я підійшов у школі до чорної дівчини під час обіду й запитав:

— Ти родом із Заїру?

А вона тільки глянула на мене. Тоді штурхнула мене плечем, розвернулася й пішла геть.

Наступного дня я запитав у чорної дівчини, чи є в неї оцелот.

А вона сказала:

— Що?

— Це такий невеликий дикий кіт, — сказав я.

А вона закотила очі й сказала:

— Я знаю, що таке оцелот!

Наступного дня я підійшов до останньої чорної дівчини в школи імені Томаса Джефферсона і спитав:

— Твоє справжнє ім’я — Шаму-Рінді?

Ця дівчина кліпнула. Вона дивилася на мене і чекала.

Тому я спитав:

— Саманта Веллс?

А вона повільно підняла руку й вказала пальцем на дівчину з іншого боку їдальні. На білу дівчину. З довгим білявим волоссям. У формі дівчат із групи підтримки.

Коли я знову телефоную їй, Саманта «Шаму-Рінді» каже:

— …і нікому не подобається музика, яку я слухаю, такий, знаєш, ґлобал-трайбл-етнотехнобіт. І ніхто не любить органічної, натуральної їжі, а я тільки таку й можу їсти. Я хочу сказати, що мій смак настільки за межами їхнього вбогого розуміння…

Я нічого не відповідаю.

— Чи таке, наприклад, — каже вона. — Влітку тут висока вологість, і в мене волосся стає ще кучерявішим…

Я нічого не кажу.

Вона питає:

— Як там твій слон?

Я відповідаю, що добре. Чудово.

— Синдбад? — каже вона. — Правильно?

Я питаю, чи хоче вона придбати «Диво-чепуруху».

А Саманта питає:

— А якщо я куплю її, ти зателефонуєш мені завтра?

Наступного мого робочого вечора чоловік з Якіми каже:

— Зараз мене більше цікавить, як сталося, що ви отримуєте мільярди доларів фінансової допомоги з кишені наших платників податків, а ще й досі не вичухалися? Завжди у вас як не СНІД, то голод!

Інструкторка-наглядач стає поруч зі мною. Вона хитає головою і проводить пальцем по горлу.

І я закінчую дзвінок.

Коли я знову телефоную Саманті, вона каже:

— …і мені подобається, що ти зі Східної Індії. —