Читати книгу - "Байки проти ночі"

Спати.

Ліжко вабило його, заколисувало голосом морської сирени, що живе в океанській безодні снів, обіцяло блаженний спокій і забуття. Макс розумів, що рано чи пізно не встоїть перед цією спокусою, яка щохвилини ставала все більшою необхідністю.

Розстеляючи ліжко, він знайшов під подушкою дивний ковпак. Макс залишив його у вітальні на кріслі, перед тим як вирушити до Мирона, але ця знахідка його не здивувала. Усе правильно, нічний ковпак — саме те, що йому зараз дуже необхідно.

Макс уже зібрався повернути борг цьому найвиснажливішому дню його життя, коли раптом почув, як ззаду відчинилися дверцята шафи й хтось застрибнув до кімнати. Він обернувся, готовий до чого завгодно, — а насамперед до зустрічі з Блідим незнайомцем, — але побачив шестирічного хлопчика в шортах, до якого через мить приєднався ще один. Макс одразу їх впізнав: це були ті самі хлопчаки з дитячого майданчика, які спостерігали, як він клеїв афішу на стовпі, і які, очевидно, потім її поцупили.

Вони виглядали так, наче довго й щосили звідкись бігли.

— Шумен!.. — випалив захеканий шмаркатий хлопчисько. — Ми знайшли Шумена!

— Точно, — підтвердив другий і захопливо подивився на товариша. — Знайшли!

Макс здивовано переводив погляд з одного хлопчика на другого. Шумен? Знову це дивне слово. «Ну так, звичайно, — згадав він нарешті, — адже саме так вони перебрехали, а може, просто добре не розчули, коли він сказав „шоумен“ на Батута. Весело, чорт забирай! Справді весело, як усе це відклалося в його пам’яті й перетворилося в напис на ковпаку. А тепер ще й…»

Раптом з шафи, слідом за хлопчаками, з’явився ще хтось, і підлога здригнулася під важкою ходою. «Мабуть, це і є той, кого розшукали хлопчаки», — вирішив Макс, коли побачив на диво мускулясту істоту, схожу на троля. Низьке чоло, довгі, нижче колін, лапи з величезними пазурами й широчезне, вкрите темно-коричневою лускою тіло. За звичайних обставин можна було б тільки здогадуватися, як щось із такими габаритами взагалі змогло протиснутися з шафи.

— Серйозний хлопець цей ваш Шумен… — пробурмотів Макс. Він уже почав побоюватися, чи не притягли вони цю тварюку сюди, щоб вона ним поживилася.

— Добре-добре, ми не дурні, — засміявся шмаркач. — Він з нами просто грається. Ми називаємо його Чубакою, як друга капітана Соло. Але він не Шумен.

— Тому що Шумен — це ти! — сказав другий хлопчисько.

«Чудова новина, — подумав Макс, — виявляється, я і є той самий Шумен. А Блідий Незнайомець — просто мій сусід по палаті, з яким ми щоранку лупимося в карти, щоб вирішити, хто з нас першим піде ловити кайф під електрошоком».

Тільки ось річ була в тому, що ці хлопчаки з’явилися зовсім не з дитячого майданчика під Максовим балконом і могли говорити речі, відомі лише йому, — приховані десь глибоко всередині.

І все-таки Макс запитав:

— А ви впевнені?

Хлопчаки аж зайшлися від реготу, демонструючи своїм виглядом, що їх не проведеш. Навіть троль позаду них гучно ухнув, приклавши лапу до величезного рота, мовляв, він теж не дурень.

«Хай так, — подумав Макс, — але що це йому дає?»

— О, чорт! — підхопився раптом шмаркач і штовхнув товариша в бік. — Чуєш?

Той миттю припинив сміятися й закивав головою, прислухаючись до чогось. Усі їхні веселощі як вітром здуло. Максу здалося, що навіть луска троля, який нашорошив вуха, з темно-коричневої стала жовтою, як лимон.

— Здається, він іде, — сказав хлопчисько.

— Хто йде? — запитав Макс.

— Ти сам знаєш, — відповів шмаркач. — Прощавай, Шумене.

Хлопчаки кинулися до відчинених дверцят шафи. За ними, миттю скулившись мало не вдвічі, рушив троль. І дверцята самі по собі зачинилися.

Ось так, ніби нічого й не трапилося.

«Але ж так і є, — сказав собі Макс. — Нічого. Тільки черговий глюк».

Та тепер він відчув це сам. Шипіння. Воно долинало з коридору і швидко наближалося.

Здається, у Шумена великі неприємності.

Погляд шугонув до подушки, на якій лежав дивний ковпак. Макс узяв його й одягнув. Довіряти інтуїції більше, ніж здоровому глузду, — єдине, що йому залишалося. Хоча за мить Макс ладен був заприсягтися, що це була не зовсім інтуїція — ковпак покликав його. Саме так.

«Я невидимка… тут нікого немає… МЕНЕ НЕ ВИДНО…»

Коли шипіння почулося біля самого порога кімнати, Макс рефлекторно вчепився в спинку ліжка обома руками. Сховатися було нікуди. Звичайно, він міг змусити себе уявляти нову версію «несподіваного» приїзду батьків, але однозначно був упевнений, що зараз це вже не спрацює.

Блідий Незнайомець зайшов до кімнати й