Читати книгу - "Подвійні міражі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Манери, — сама до себе мовила вона, дістаючи з сумки рукавички. — Не проп’єш і не прослужиш. Дякую, приємно. Отже, посадити мого зятя — це не так добре, як знищити, але краще, ніж нічого. Він комусь тут платить, Юрку. Але надто вже далеко зайшов. Це йому не допоможе. Справа честі, сімейної. Дід Бабій у цьому педант. Я вже мушу йти. На все добре.
Надя простягнула йому руку в сірій шовковій рукавичці. Не по сезону, зате красиво. Юрко підніс руку до вуст і поцілував.
— Будь із нею, я тебе благаю. Що б не сталося, будь поруч. Обіцяєш?
— Обіцяю. І зроблю це залюбки. І без благань.
А ще за півроку, під час чергової спроби зіскочити, Влада, як належить, здала всі аналізи й отримала позитивний результат на ВІЛ.
І знову сіла на голку, стверджуючи, що їй більше нічого втрачати.
* * *Влада дочекалася-таки Петровича. Якби старий фельдшер брав участь у постановці «Білосніжки і семи гномів», то, безумовно, був би Буркотуном. Він бурчав без упину і без перерви на обід, бурчав, коли ходив, коли їв та, ймовірно, коли спав. Увійшов до Влади він також із бурчанням, щось бурмочучи, обстежив її, виклав із медичного саквояжа мазі та притирки від синців, буркітливо розповів, як і коли ними мазатися, і з бурчанням рушив на вихід. Владі раптом захотілося поговорити з ним. Вона окликнула:
— Петровичу!
— Чого тобі? — зупинився фельдшер.
— Що мені робити?!
— Стати раком і стрибати боком. Ти про що, небого?!
— Юрко вже на межі. Я його розумію. Ще трохи, і він мене покине. А цього я не переживу. Я вже втратила Надійку… Це ж не боляче, правда?
— Передоз?
Влада кивнула.
— Дивлячись, що вколеш. Але назагал ні, неправда. Ще й як боляче. Слухай, я тобі, звісно, ніхто, та пораду дати можу. Порад у мене хоч греблю гати, і всі безкоштовні. Але то не значить, що нічого не варті. Ти на гері?
— Так.
— Злізти можна, — дивно було чути від Петровича не бурчання, а нормальну мову. — Тєжко буде — не те слово, та чому б і нє? Ти ще молода, трохи часу є в запасі.
— У мене ВІЛ.
— Та я знаю, і що далі?
— То навіщо жити?
— Ти мене питаєш? Я мушу знати, нащо ти жиєш? — старий фельдшер чи не вперше на пам’яті Влади виглядав загнаним у глухий кут. — Ну, приміром, повернутися до родини. Свою сім’ю створити. Дитину родити.
— Інваліда, так?
— Нє, ну як ти — Господь Бог, і відаєш наперед, кого родиш, то про що ми тут говоримо? — Петрович розвів руками. — А як ти дурна баба, що таки заблукала, то ось що я думаю. Ти не знаєш, що буде. І ніхто не знає. Якась тьотка все життє їсть здорове і помалу, нічого не п’є, окрім кефіру, а потім — бац! — і без рук та ніг маля уродить. А єнша собі, ну, як ти, приміром… а дитя здорове.
— Так не буває.
— Ще й не так буває. Як надумаєш, дзвони. І Юрка поклич, зрадіє. Бо на ньому вже лиця немає через тебе, дівко.
Петрович пішов, буркочучи, а Владі стало холодно, м’язи заломило, з носа потекли соплі. Пропустила дозу, і кумар тут, як тут. «Здрастуй, ось і я». Далі буде гірше.
Дівчина знайшла теплий шалик, бабусин подарунок, загорнулася в нього, і, шморгаючи носом, сіла міркувати, що робити далі. Думки плуталися, поверталися до наркотиків. Хотілося кайфу. Владі то здавалося, що вона впорається і заслуговує на краще, то гиденький внутрішній голос пищав затиснутою між дверима мишею: «Подивися на себе… добре глянь, пильненько. Ти — ходячий труп! Усім буде легше, якщо ти помреш негайно! І Юрку також!»
Влада вирішила провітритися. Була велика спокуса запхати в кишеню усі гроші до копійки і купити трохи наркоти, хоча б розкумаритися, але сяк-так дівчина дала собі із цим раду. Одягнула довгу спідницю, гольф, вовняну кофту, запнулася хусткою, щоби вигляд мати не робочий, вийшла, озирнулася і замислилася, куди б його податися. Може, пішки до Мишки? Далеченько, правда, озеро дитинства, але що вдієш. Не кола ж нарізати на сусідньому стадіоні, бігун із неї зараз, як куля з пластиліну.
Сказано — зроблено. Влада йшла, вдихаючи весняне, уже наповнене дивовижними пахощами нічних фіалок повітря, і з кожним кроком певність у власних силах зростала. Вона зможе. Вона просто мусить привести до ладу своє життя. Ломка? Хріново, але не вперше. Кайф? Із його відсутністю змиритися важче. Проте доведеться. Юрко має рацію — яка це любов, якщо за нею не стоять справи? Одна річ — плескати язиком, а інша — перти плуга. Зараз плуга доведеться перти їй. Що ж… така її доля. Бо якщо вона нині здасться, якщо відступиться, задере лапки вгору і піде каменем на дно, як того певні всі, окрім Юрка — значить, Антон переміг. Він забрав у неї все,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійні міражі», після закриття браузера.