Читати книгу - "Поки Бог спить"

Біль пронизав Данька Гостомисловича наскрізь. На мить перехопило подих. Коли ж він зміг, нарешті, хапонути ротом повітря, Плоскиня зловтішно порадив йому:

— Краще скажи одразу, і тоді тобі просто відрублять голову.

— Незабаром прийде сюди князь Юрій Всеволодович із новгородцями, тоді ми й поговоримо. А з тобою, зраднику, розмова буде коротка…

Субудай вислухав відповідь і наказав Ху Ліну продовжувати.

Раптом зовні почувся тупіт копит, хтось сплигнув з коня і почав лаятись з охоронцями, вимагаючи негайно впустити його.

— Хто там? Упустіть! — наказав Субудай, упізнавши знайомий голос.

До юрти увійшов запилений та змоклий Ульмас, сотник одного зі сторожових загонів, і впав перед темником на коліна.

— О великий! Я скакав півдня, щоб повідомити тебе. Біля Черніга ми зустріли велике уруське військо. Вони виставили сторожу, але вночі я зміг підібратися до них поближче і нарахував понад тисячу воїнів. Місцеві кажуть, що це передовий загін, а за ним іде великий коназ Гюрге, що веде все своє військо.

— Ти ж казав, мерзенний пес, що уруські князі всі у гризні і на поміч Киюву не прийдуть! Куди ти нас завів?! — різко звернувся до воєводи бродників Субудай-баатур. Переляканий до смерті Плоскиня впав навколішки.

— Хто ж знав, великий Субудай-баатуре!

— Скільки коназ Гюрге може виставити воїнів проти нас?

Плоскиня зніяковів.

— Тисяч десять. А якщо і Коломна, і Білоозеро, і Суздаль, і Ростов приєднаються, то, може, й двадцять. А як новгородці прийдуть на допомогу — і всі сорок…

— Ешшек баласи! — знову вилаявся Джебе-нойон. — Сорок тисяч! Схоже, бог війни Сульде виказує нам свою немилість.

— Навпаки, славетний Джебе! — Субудай закліпав єдиним своїм оком. — Він застерігає своїх онуків, щоб ми не йшли у ці незвідані землі самі, а прийшли з великим військом Чингісхана. Віддавай наказ своєму тумену — на коня!.. Але ми скоро повернемося! Товмачу! Скажи це цьому клятому урусу!

Товмач і Ху Лін винувато впали не коліна.

— О великий! Старий урус помер! Ху Лін трохи не розрахував!

Субудай глянув на побіліле лице полоненого уруса і побачив на його губах посмертну посмішку. Мрець сміявся зі своїх катів!

Субудаю чомусь стало лячно від цієї посмішки і він наказав винести тіло.

Татари повернули своїх коней геть. Та за п'ятнадцять років повернулися. Русь не скористалася наданою їй відстрочкою. Спочатку наїзники зруйнували Заліську Русь. У битві на річці Ситі великий князь володимиро-суздальський Юрій Всеволодович, який свого часу не прийшов на допомогу трьом Мстиславам на Калці, загинув. Його голову як трофей татари відправили у місто Каракорум. Полоненого у битві на річці Ситі князя Василька Ростовського, який відмовився від служби у хана Батия, було скарано на горло. Через рік татари пішли на Південну Русь…

Змалку мене вабило красне письменство, тим більше що українська література завжди була надзвичайно багата і у мене перед очима було чимало взірців для наслідування.

Закінчивши школу і вступивши до інституту, я не покинув писати. Навпаки, із завзяттям неофіта кинувся пробувати свої сили в журналістиці та поезії. Особливо мені подобалося перекладати українською вірші Дж. Байрона. На мою думку, саме в перекладах та віршуванні найкраще відточується володіння словом.

А 2003 року вийшла друком моя перша книжка — сучасний детективний роман-есе «Нація білих комірців».

У вас у руках мій історико-пригодницький роман «Поки Бог спить». Переповідати його не має сенсу — ви все прочитаєте самі. Це мій перший роман на історичну тему. Хочу запевнити вас, що я намагався писати легко та невимушено і, по можливості, «тримати марку».

Личаки (від слова «лико» — внутрішня частина кори листяних дерев, як правило, липи) — постоли, «лапті». На одну пару постолів необхідно було обідрати кілька липок, а носилися личаки щонайбільше тиждень.

Далі слова «русичі», «русини», «руські» вживаються як синоніми.

Сита — медовий напiй.

Паволока — шовк.

На той час хутро лисиці коштувало понад півгривні сріблом — це були великі гроші.

Поршні, пошевні — взуття із сиром'ятної шкіри.

Кольти — наскронні срібні прикраси.

Гридниця — велика парадна зала або й окрема будівля, де приймають гостей, бенкетують, провадять судові засідання, наради тощо.

Угорські гори