Читати книгу - "Список бажань"

Ригачка зібрався з думками, складаючи слова у речення:

— Фінн кудись завіялася. Ми навіть не знаємо куди. Ми вже спізнились.

— Саме тут ти й помиляєшся, диявольська неодупо. Я, на відміну від тебе, вжив запобіжних заходів.

Ригаччина голова лускалась. Чи то від діри в черепі, чи то від нескінченних Гопових знущань.

— Яких заходів?

Гоп зрозумів, що настав його зоряний час прочитати лекцію.

— Зовнішня мережа стеження і модуль підказки обладнано лазерним сканером. Найновіша модель, навіть у Японії такої ще нема. Стисло кажучи, сканер вловлює корозійні сліди на шкірі. Перед тим як старий вийшов з кімнати, я просканував його постать. Я можу реконструювати його з точністю до шістдесятого ступеня. Можливо, нам удасться щось дізнатись.

— Гав, — мовив Ригачка.

Голограма мигнула, і в повітрі з’явилися комп’ютерні обриси Лоурі Маккола. Щоправда, вони складались із суцільних зелених ліній.

— Ага, далеко до справжнього, — промимрив Ригачка.

— Моя програма працює на мінімальному обсязі пам’яті, до того ж живлення надходить дуже нечастими електричними імпульсами з твого мозку, — повідомила голограма. — Я міг би зробити роботу програми ефективнішою, але, боюсь, від такого вдосконалення ти знепритомнієш. Отож Фінн щось казала про список… — Гоп перелаштував лазерне відтворення. — Зараз я увімкну рентген. Йому потрібно понад сто мегабайт пам’яті, тебе може трохи щипати…

Гоп, як і завжди, не переймався чужими стражданнями. Ригачка корчився на підлозі, витріщивши більма. Макколів одяг прозорішав просто на очах. Вміст його кишень тепер було видно якнайкраще.

— Нагрудна кишеня. Збільшити, — наказав Гоп.

Макколова кишеня збільшилася до розмірів А4.

— Що ми маємо?

Ригачка не відповів. Йому було ніколи: він намагався загасити вогонь, що спалахнув у Франковому волоссі.

— Координати: XI, Y3, Z4. Збільшити й розгорнути.

У повітрі з’явилася записка. Вона збільшилася до розмірів стіни й розгорнулась.

— Неймовірно. На основі чорнила, що пройшло на зворот записки, програма змогла відтворити записи слово в слово.

Ульотно, міг би сказати Ригачка, якби мав діставучий настрій і не мордувався від корчів на підлозі.

— Оце і є список. Список бажань, якщо я не помиляюсь. Поширене явище серед тих, хто відчуває, що скоро ґиґне. Дивно, що ти не встиг запастись таким списочком, зважаючи на те, що вичворяв у житті.

Ригаччин мозок був наче вичавлений апельсин. Навряд чи крутити рожни в пеклі було тяжче, ніж отак валятись на підлозі.

Гоп повів своїм шарнірним пальцем по списку. Ще одне-єдине бажання, сказала Фінн. Останнє бажання…

— На Маму залізь і плюнь униз? Що за дурниця? Невже комусь заманеться плювати з мами?

Гоп згорнув програму.

— Хто б міг подумати, ці ірландці таки дивний народ. Плювати з мами — розвага саме для них.

Гоп обернувся до тіла, що корчилося на підлозі.

— Ти щось зрозумів?

Ригачка зібрав докупи останні клітини свого мозку — якраз ті, які Гоп не встиг підсмажити. На Маму залізь. Щось знайоме.

— Мамині скелі. У школі, — видихнув він.

— Ні слова більше, — зітхнув Гоп. — Я перегляну файли твоєї пам’яті. Картинки розкажуть більше, ніж ти зі своїм словниковим запасом.

Голограма примовкла, гортаючи давні спогади. Ригачка радів, що має кілька хвилин перепочинку.

— Знайшов, — мовив Гоп швидше, ніж Ригачка очікував. — Західне узбережжя. Місцина, відома під назвою графство Клеар.[15]

— Правильно, — проказав Ригачка, — графство Клеар.

— Авжеж, правильно, ти, недоумку. Твоя пам’ять мені й розповіла. Заперечувати — означало б сперечатись із самим собою.

Ригачка стиха загарчав. Коли вони повернуться до пекла, він подбає, щоб цьому діставучому малому гремлінові перепало так само, як і йому.

— То що ми робимо? Летимо над країною?

— Ти, довбодятле. Ти застряг у людській подобі. Тож мусимо скористатися земним транспортом. Цей чоловік має машину?

Ригачка гигикнув:

— Франко? Ти приколюєшся? Він ніколи не доходить далі ванної.

Гоп мигнув.

— У такому разі мусимо винайняти машину.

— Винайняти?

— Так, винайняти.

Пляцик Омахоні роз’їжджав містом на золотокрилій хонді. Ні, він не поспішав на зустріч — просто катався собі, щоб у всіх фраєрів слинка потекла від його лискучо-чорного швидковика. Можна собі таке дозволити, коли ти найкрутіший чувак в околиці. Нікому й на думку не спало б зазіхнути на мотоцикл вартістю сім тисяч євро, припаркований край дороги. Ніхто ще не збожеволів настільки, щоб доторкнутись до Пляцикового мотика. Ніхто, кому ще хотілось пожити. Навіть пташки не наважувалися присісти на Пляциків мотоцикл.

Накрапав дощик. По телику передали, що невдовзі розпочнеться шторм. Тож Пляцик вирішив поквапитися додому й поставити мотоцикла під тент. У наш час неможливо вберегтися від усього. Особливо з усіма цими кислотними дощами.

Він надавив на газ дужче, ніж треба було, і хонда похилилася набік. На дорозі, простісінько перед ним стояв Франко Келлі. У піжамі й капцях! Мокрий як хлющ, пригладивши волосся на голові, і в сорочці, що облипала чималеньке черевце.

Пляцик вимкнув запалювання і покотився вниз дорогою в напрямку до свого сусіда.

— Гей-йо! Франко… — почав був він. Перед ним стояв Франко. Стовідсотково. Тільки ось чолов’яга, здавалось, наче зістарився за ніч років на тридцять.

— Кидай пити і почни займатись фізкультурою, — порадив