Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

Момулла висміяв страхи чолов’яги, вказавши, що ніхто на жодному військовому кораблі не знає про їхній бунт, і тому нема чого боятись, що їх запідозрять.

— Еге! — вигукнув Густ. — От тут ти й помиляєшся. Ваше щастя, що маєте поміж себе таку освічену людину, як я, хто може вам добре порадити. Ти нетямущий дикун, Момулло, і тому нічогісінько не знаєш про радіотелеграф.

Маорієць скочив на ноги й схопився за руків’я ножа.

— Я не дикун! — закричав він.

— Я просто пожартував, — поквапливо заспокоїв його швед. — Ми давні друзі з тобою, Момулло, ми не повинні сваритися, особливо тепер, коли старий Кай Шан мізкує, як би то поцупити у нас перлини. Хай-но він знайде людину, котра зможе керувати «Каурі», то й кине нас умить. Всі його балачки про те, що треба якнайшвидше винестися звідси, виникають тому, що він має вже план, як нас позбутися.

. — Ти казав про радіотелеграф, — мовив Момулла. — А до чого тут радіотелеграф?

— Ну, знаєш! — відказав Густ, шкрябаючи потилицю. Він гадав, чи маорієць і справді такий дурній, щоб повірити очевидній брехні, чи тільки придурюється. — Ну, знаєш, річ тут ось у чім! Кожен військовий корабель обладнаний тим, що називають бездротовим пристроєм. Це дає їм змогу розмовляти з іншим кораблем, який перебуває за тисячі кілометрів від цього, і це дає їм змогу чути все, що говориться на тих інших кораблях. Отже, бачиш-но, коли ви, хлопці, стріляли на «Каурі», то наробили таки багато шуму, і немає ніякого сумніву, що той військовий корабель був не надто далеко на південь від нас, і там усе це було чути. Ясна річ, вони не могли знати, як називається корабель, але чули досить, аби збагнути, що команда якогось корабля вчинила заколот і порішила своїх офіцерів. Отож, як бачиш, вони пантрують, аби обстежити кожен корабель, котрий їм трапиться на очі, і вони повинні бути зараз не дуже далеко звідси.

Коли швед говорив це, то намагався зберігати дуже серйозний вираз, щоб його співрозмовник нітрохи не засумнівався в щирості його слів.

Момулла якийсь час сидів мовчки, дивлячись на Густа. Потім підвівся.

— Ти брехло, — сказав він. — Якщо ти завтра не виведеш нас звідси, то більш ніколи в житті не збрешеш, бо я чув, як двоє тут говорили, що залюбки вгородять у тебе ножа, якщо ти ще трохи протримаєш їх у цій дірі.

— Піди й спитай Кай Шана, чи буває радіотелеграф, — відказав Густ. — Він тобі скаже, що такі речі існують і що кораблі можуть розмовляти один із одним, навіть якщо їх розділяє тисячокілометровий водний простір. А потім скажи тим двом, котрі хочуть мене вбити, що коли вони це зроблять, то ніколи не зможуть використати свою частку здобичі, бо лише я можу привести вас цілими й неушкодженими в якийсь порт.

Момулла справді пішов до Кай Шана і спитав, чи дійсно існують такі пристрої, як бездротовий телеграф, що через нього кораблі можуть спілкуватися на великих відстанях, і Кай Шан підтвердив, що існують.

Момулла був вражений; проте він і далі хотів залишити острів, воліючи спробувати щастя у відкритому морі, аніж зоставатися в таборовій одноманітності.

— Якби ж то ми взяли ще когось, хто знає навігацію! — нарікав Кай Шан.

Того ранку Момулла пішов з іншими двома маорійцями на полювання. Вони вирушили на південь і не встигли ще далеко відійти від табору, коли здивовано почули десь попереду в джунглях звуки людських голосів.

Маорійці знали, що ніхто з їхніх спільників не виходив перед ними, й так само були певні, що острів безлюдний, тож у них промайнула моторошна думка: чи то ж не привиди вбитих моряків та офіцерів із «Каурі»?!

Але Момулла був заінтригований більше, аніж переляканий, і це пересилило в ньому природне бажання втекти від потойбічного. Він жестом наказав товаришам, щоб ті наслідували його, став навкарачки і з завмерлим серцем поповз крізь джунглі в напрямку, звідки долинали голоси невидимих співрозмовників.

Врешті на краєчку невеликої галявини він зупинився і полегшено перевів подих, бо просто перед собою побачив двох чоловіків із плоті й крові, які заклопотано розмовляли, сидячи на колоді.

Один із них був Шнайдер, помічник капітана з «Кінкеда», а другий — матрос на ймення Шмідт.

— Думаю, ми спроможні це зробити, Шмідте, — говорив Шнайдер. — Добре каное не важко буде збудувати, а троє з нас, веслуючи, зможуть за день перегнати його на материк, якщо вітер буде сприятливий, а море спокійне. Немає ніякої потреби чекати, поки цей чоловік збудує достатньо великого човна, щоб забрати усіх, бо всі уже потомились і виснажені цілоденною рабською працею. Зовсім нам не треба рятувати англійця. Я гадаю, хай він сам собі дає раду. — Шнайдер замовк на мить, тоді подивився на співрозмовника, перевіряючи, як той сприймає його слова, й повів далі. — Але ми можемо взяти жінку. Сором лишати такий ласий шматочок, як вона, в такому Богом забутому місці, як цей клятий острів.

Шмідт подивився на нього й вишкірився.

— То ось куди вітер дме, га? — спитав він. — Чого ж ти мені зразу не казав? Скільки даси, як допоможу тобі?

— Вона мусить добряче заплатити нам за те, що ми її повернемо до цивілізованого світу, — пояснив Шнайдер. — Я скажу тобі, що я зроблю. Я просто поділюся з тими двома, хто допоможе мені. Я візьму половину, а вони поділять другу половину поміж себе — ти і ще хтось, хто пристане до нас. Мені вже це місце в печінках сидить, і чим швидше я звідси виберусь, тим краще. Що ти на це?

— Гаразд, — відповів Шмідт. — Самотужки я до материка, здається, не дістанусь, та й ніхто з наших хлопців теж, тож схоже, що ти єдиний, хто добре знається на навігації, і я матиму з тобою справу.

Момулла нашорошив вуха. Він тямив на