Читати книгу - "Високий Мисливець"

— А що б ви зробили на нашому місці?

— Я викинув би якнайдалі з халупи коров'ячу тушу. По-перше, щоб тут не смерділо, а по-друге, щоб ягуар бавився нею деінде і дав мені спокій. А коли б мав стільки зброї, як ви, то поклав би тушу на таке місце, звідки можна було спокійно підстрелити ягуара. А дертися на стрімку покрівлю, де ледве можна всидіти, мені б на думку не спало. Ви хоч повечеряли?

Усі хотіли їсти. У темряві ні в кого не було бажання йти по дрова, і всі страшенно зголодніли. Розклали велике багаття. Караї був радий цьому, бо відчував надзвичайну спрагу. Пити. з Болотяної Річки сиру воду йому не хотілось, і він мало не скрикнув від захвату, коли полковник витяг із сумки калабасу та золотом обкуту бомбільйю [53] і насипав у посудину мате.

Попиваючи мате, Караї і полковник жваво розмовляли. Незабаром з'ясувалося, що у них однакова мета: зав'язати стосунки з індіанцями. Проте Фейхоо не поспішав з цим.

— Треба відсвяткувати наше знайомство! Ми їдемо у маєток Порто Брагу. Старий португалець Брага влаштовує родинне свято, і ми запрошені на нього. їдьмо разом!

Мисливець глянув на своє вбрання. Хоч у Мануелевім домі він і опорядив його, наскільки це було можливо, проте воно добряче потерпіло під час нічної дороги в чагарях, та й ночівля у попелі не додала йому краси.

— Що ви, полковнику! Мій туалет не для домашнього свята. Ви всі вичепурені і, певен, маєте ще й празниковий одяг у сідельних мішках. Під вами гарні коні. А я вирізнятимусь на позиченій шкапі. До індіанців я б ще міг з'явитись отак, але у тутешньому вищому світі, серед поміщиків з берегів Парагваю… мене візьмуть на глум. Зрештою я не тільки не запрошений, а навіть не знайомий з Брагою. І не чув про нього жодного доброго слова.

— Не бійтеся неприємностей! їдьмо! Я запрошений, а ви — мій гість. Я поясню це. В усій Бразілії нема людини, яка б образила у своєму домі гостя.

— Ви забули, що Брага не бразілець, а португалець. Ну, то й що, він з дитинства живе у Бразілії! Там буде велике свято. Вони запросили славетного пайдора [54], якому немає рівних. Він забрів сюди з Аргентіни і скрізь бажаний гість. Ви повинні його послухати.

Мисливця зрештою пощастило умовити, і далі вони поїхали разом. Перетнувши вузьку смугу прибережних індіанських земель, вершники під вечір прибули до маєтку на березі Набілеке, що належав зятеві Браги — Карліто.

У фазенді лишилися тільки дві старі служниці. Усі подалися на свято. Карліто нещодавно одружився з наймолодшою дочкою Браги — Луїзою. Альваро переплив на коні через річку, щоб похизуватися своїм мистецтвом верхівця, і пригнав з протилежного берега човен. Спершу перевезли сідла, потім переправили коней.

У маєток Порто Брагу приїхали досить пізно.

Мандрівникам страшенно дошкуляв голод. Проте обід уже скінчився і, за тамтешніми звичаями, треба було чекати вечері, хоч би й усі вмирали з голоду. В Бразілії гість, приїхавши під час обіду, може сісти до столу без запрошення, та якщо зі столу вже прибрано, він і за золото не дістане навіть недоїдків.

Зате напоїв не бракувало, і все товариство було вже добряче напідпитку.

— Не треба було мені сюди їхати, полковнику. Ось побачите, це добром не скінчиться, — зауважив мисливець.

— Не турбуйтеся, я про все подбаю! Зрештою, якби вони щось задумали, нас досить, щоб навчити їх чемності.

Проте Караї знав, що на полковникових людей не можна покластися, навіть якби їх було більше: дуже зголоднілі, вони вже після першої чарки так захмеліли, що нічим не відрізнялися від інших гостей, котрі пили другий день. Мисливець відмовився пити і вмостився у темному кутку веранди.

Нема нічого нуднішого, коли твереза людина має слухати п'яне патякання. Розмова точилася про пісні славетного барда, про те, як блискуче він учора виступав, які дотепні вірші декламував, але ніхто з гостей не міг переказати бодай одного, бо, по-перше, поет читав вірші іспанською мовою, а по-друге, все те переплуталось у їхніх захмелілих головах. До того ж серед гостей не було жодного, хто міг би відповісти пайдорові такою ж дотепною імпровізацією. Зрештою він не схотів співати підпилому товариству і пішов складати вірші для сьогоднішнього вечора, коли гості трохи протверезяться і зможуть краще його оцінити.

Мисливець позіхав від голоду й нудьги. Але недовго. Його запримітив сам Брага. Сухорлявий, сивий дід добряче хильнув, а хміль завжди робив його войовничим. Як і сподівався мисливець, старий обрав саме його за мішень для своїх жартів. Він підійшов, хитаючись, до мисливця з чаркою в руці і запропонував:

— Випий з нами за наше здоров'я!

Відмовитись не можна було, тому що всі вважали б це за смертельну образу. Тому мисливець узяв чарку і трохи відпив.

— Пий усе! Ти ж не сеньйорина.

Всі зареготали.

— Я вип'ю, Браго, вип'ю більше, ніж ви, але після вечері.

— Пий тепер! Чи, може, ти не вмієш пити? Хай тоді мої донечки позичать тобі сукню. Або заграй нам щось на гітарі.

— Я не вмію грати ца гітарі.

— Не вмієш? Що ж ти вмієш? Хіба що їздити на своїй шкапі?! Полковник Фейхоо розповідав про тебе. Може, він і має рацію, може, ти й справді вчений чоловік, але ж ти страшенно брудний!

Присутні замовкли, ніби враз протверезіли, і спрямували погляди на пояс Караї, щоб упевнитись, що там немає зброї. Мабуть, і сам Брага не радий був, що сказав таке.

У тиші, що запала, мисливець відповів, на перший погляд,