Читати книгу - "Емілі виростає"

Коли вдалося мені вирвати кузена Джиммі з його турбот, з його зажури, ми разом переглянули каталог Карлтона, радячись, що вибрати за два долари, рівноцінні „Сміхові сови“. Складали сотні комбінацій для квітів у клумбах, і треба сказати, ця насолода коштувала б не одну тисячу доларів, аж нарешті скомпонували подумки довгий, вузький квітник з айстр і лаванди, облямований гвоздиками. То буде надзвичайно красиво, відтак у вересні майбутнього року я споглядатиму цю красу й думатиму, що це вийшло і з моєї голови теж!

Тим часом зробила ще один крок у напрямку до письменницького Олімпу. Минулого тижня „Жіночий тижневик“ прийняв до друку мою поезію „Велителька Вітрів“, а заплатив мені двотижневою передплатою на цей часопис. Готівкою, отже, мені ще не платять, але й на те прийде час (я переконана!). Мушу якнайшвидше роздобути чимало грошей, аби сплатити тітці Рут за проживання й утримання все до цента. Поверну їй геть усі кошти, що їх витратила на мене. Тоді вже, либонь, не колотиме мені очі тими жертвами, на які вона йде заради мене, невдячної! Немає-бо дня, щоб вона мені про те не нагадувала. „Ні, панно Бітті, цього року не зможу дати такого великого внеску на місію, бо витрати мої суттєво збільшилися“. „О так, пане Моррісон, ваші тканини справді чудові, але цьогоріч я не в змозі справити собі шовкової сукні“. „Цей покій аж волає про оновлення, шпалери вже зовсім пошарпалися, та впродовж наступного чи навіть двох наступних років про це годі й мріяти“. І так безперервно!

Ні, не лежить мені душа до тітки Рут.

„Сміх сови“ передрукували в „Часі“, що виходить у Шрусбері, — передрукували з тою самою набірною помилкою. Евеліна Блейк твердить, мовляв, неймовірно, щоб я була авторкою цього вірша, що вона вже читала його кілька років тому, лиш не пригадує, де саме.

Впізнаю тебе, люба моя Евеліно!

Тітка Елізабет про все те не каже ні слова, та кузен Джиммі шепнув мені, мовби вона вирізає з часописів мої твори і вкладає їх до Біблії, що лежить на столику біля узголів’я її ліжка. Коли я оголосила їй, що отримаю за свого вірша рівновартість двох доларів у вигляді насіння, вона відказала, що незабаром я, безсумнівно, довідаюсь про банкрутство тієї фірми!

Маю намір послати до „Золотих миттєвостей“ те оповідання про дитину, що так сподобалося панові Карпентеру. Добре було б надрукувати його на машинці, та нині це, на жаль, неможливо. Доведеться переписувати пером — переписувати уважно й ретельно. Все думаю, чи зважитись на такий крок. За оповідання заплатили б готівкою — це достеменно.

Невдовзі повернеться Дін. Тішуся заздалегідь! Цікаво, чи скаже він, що я дуже змінилася. Я підросла ще — підросла безперечно. Тітка Лаура говорить, мовляв, незабаром я вже носитиму довгі сукні й зашпилюватиму волосся, однак тітка Елізабет зауважила на те, що я ще надто юна — мені ж лише п’ятнадцять років. На її думку, нинішні дівчата у такому віці є менш жіночними, ніж за часів її молодості. Я знаю: тітка Елізабет побоюється, що я, тільки-но виросту, втечу, „як Джульєтта“. Але куди мені поспішати? Я ще не хочу ставати дорослою. Краще затриматися на межі дитинства й панянського віку. Вряди-годи можна бути дитинною — і не соромитися того; а коли захочу проявити свою дорослість, то мені додадуть „авторитету“ кілька понаднормових дюймів мого зросту.

Нині теплий дощовий вечір. Чи не скласти віршика під заголовком „Весняні краєвиди“»?

5 травня 19…

У Вищій школі — справжній вибух віршування на тему весни. Евеліна й собі скомпонувала вірша, надрукованого у травневому випуску «Пера», — «Квіти». Знову лихі рими.

А Перрі! Й він почув щорічний запах весни, як мовить пан Карпентер, і втнув жахливого вірша під заголовком «Старий хлібороб сіє своє зерно». Перо вмістило його в рубриці «Гумор». Перрі дуже пишається тією публікацією — не здає собі справи, що корчить блазня. Ільза аж пополотніла від злості, прочитавши цей опус, — відтоді не розмовляє з його автором. Каже, мовляв, його товариство не для неї. Все-таки Ільза є засуворою щодо Перрі. Однак і я, читаючи ту маячню, відчуваю охоту його замордувати. А сам Перрі зовсім не розуміє, чим вірш є поганим.

— Скажи: рими є чи ні?

— О так, рими є!

Ільза ще кілька днів тому посварилася з Перрі, бо він з’явився до школи з одним-однісіньким ґудзиком на куртці. Це, признатися, роздратувало й мене, тому шепнула йому, аби по скінченні занять чекав мене на розі вулиці. Взяла з собою голку, нитку та ґудзики і просто там, на вулиці, пришила їх до куртки Перрі. А він не розумів, чого не можна було зачекати з тим до п’ятниці: тітка Томаса пришила б.

— А чом би тобі самому не пришити — га, Перрі? — спитала я.

— Не маю ґудзиків і грошей на ґудзики теж. Але менше з тим: у майбутньому, якщо тільки захочу, я носитиму золоті ґудзики!

Тітка Рут чіпким своїм оком угледіла, що я вертаюсь додому з голкою та ниткою в руці, й одразу вчинила допит: що, де, як, чому, навіщо?

Я відказала їй правду, а вона на те:

— Було б тобі залишити турботу про ґудзики Перрі Міллера його друзям.

— Я ж і є йому найкращим другом, — відповіла я.

— Не можу збагнути, звідки в тебе ті простацькі уподобання, — вкотре знизала плечима тітка Рут.

7 травня 19…

Сьогодні після обіду Тедді повів Ільзу й мене гуляти над річкою.