Читати книгу - "Емілі виростає"

Та, коли вже верталися додому, зненацька нас огорнула густа імла. Тедді, одначе, впевнено повів нас на свист од потягів-паровиків, тож ми не боялися заблукати. Йшли, наче плинули білим морем — непроглядним та безмежно спокійним. Тиша стояла цілковита. Ми були наче відокремлені від реального світу. Вряди-годи подув вітру на мить роздирав ту щільну запону, і вона починала клубочитись, витворюючи фантастичні форми та видива. А тоді знову нас обкутувала непрозора цілокупна білина. То була справжня поезія, втілена у реальному житті, і я вельми шкодувала, що так швидко опинилася в місті, а відтак і вдома. Тітка Рут виявила своє занепокоєння тим раптовим напливом туману:

— Якби я знала, то не дозволила б тобі навіть вийти з домівки.

— Не було жодної небезпеки, тітко Рут, — нічого нам не загрожувало. Подивись-но краще на ці розкішні квіти.

Тітка Рут на квіти навіть не глянула.

— Нічого не загрожувало! А якби заблукала, потрапила під потяг чи під копита коня?

— Але ж у місті туман не страшний, тітко Рут. А який він гарний! Ідеш крізь нього, немовби мандруєш над Землею у міжзоряному просторі…

Говорила я з запалом, волосся моє, очевидно, було дещо сплутаним, бо тітка Рут промовила з виразним жалем:

— Шкода, що ти вродилася такою ентузіасткою, Емілі.

Цей крижаний і навіть зневажливий тон завжди виводить мене з рівноваги, тож відказала доволі гостро:

— Але ж подумай, скільки радості втрачаєш через відсутність будь-якого ентузіазму, тітко Рут. От наприклад: немає більшого задоволення, як танцювати навколо багаття. І для чого ж думати про те, що все скінчиться купою попелу?

— Як доживеш до мого віку, — мовила тітка Рут, — то матимеш більше олії в голові, і вже не захоплюватимешся різними там туманами.

А от мені видається неймовірним, щоб я могла коли-будь зістаріти й померти. Знаю, що це станеться, станеться неминуче, а все ж не вірю, не йму віри… Я нічого не відповіла тітці Рут, через що вона перевела розмову на інше.

— Я бачила Ільзу, вона простувала нашою вулицею. Емілі, невже та дівчина не носить натільної сорочки?

— «Прикрасою їй — шовки та пурпур», — стиха проказала я, цитуючи Святе Письмо, просто тому, що звучання цих слів мене зачаровує. Немає-бо стислішого і прекраснішого опису гарно вдягненої жінки. Тітка ж Рут, вочевидь, не здогадалася, що то цитата, вона майже не пам’ятає біблійних виразів — подумала, ніби я силкуюся говорити зверхньо.

— Якщо ти маєш на увазі, що вона носить шовкову сорочку червоного кольору, то скажи це людською мовою. Гм, шовкова сорочка… Якби це від мене залежало, вона не носила б шовкових сорочок.

— Колись і я носитиму шовкові сорочки, — мовила я не без виклику.

— Невже, панянко? А можна поцікавитись, за що ти купуватимеш ті сорочки, за чиї гроші?

— Переді мною велика майбутність! — проголосила я, намагаючись говорити якомога гордовитіше, по-Мурреївськи, як промовляли колись блаженної пам’яті Муррей чи Мурреївна.

Тітка Рут засичала на те щось незрозуміле.

Відтак, увійшовши до своєї кімнати, я поставила квіти у вази, розставила їх, де хотіла, і навіть лорд Байрон став виглядати так, ніби мав незабаром одужати.

14 травня 19…

Послала своє оповідання про дитину до «Золотих миттєвостей». Вкинула конверта до скриньки біля книгарні й досі ще тремчу від хвилювання. О, якби вони прийняли мою новелу до друку!

Перрі знов насмішив цілу школу. Сказав прилюдно, у класі, мовби «Франція експортує моду». Ільза підійшла до нього після уроку й сказала, як припечатала: «Ти, неплідне насіння!» І вкотре перестала з ним розмовляти.

Евеліна і далі солодким своїм голоском вимовляє різні ущипливі, отруйні слова, сама ж при тому й сміється. Шпильки я можу їй пробачити, а сміху не пробачу ніколи.

15 травня 19…

Вчора відбулася традиційна, щорічна травнева вечірка молодших класів. Та, коли посходились на вечірку, то виявилось, що газ не запалюється. Вже потім з’ясувалося: то середні класи перекрили газ, аби нам дошкулити. Першої хвилини ми не знали, до чого вдатися. І раптом я згадала, що тітка Рут отримала в подарунок від тітки Елізабет коробку свічок. Отже вернулася додому по свічі (тітка Рут, на щастя, була відсутня). Свічки ми розставили по всій кімнаті, засвітили їх, тож вечірка таки відбулася — понад те, вдалася на славу. Все пускали у діло — навіть імпровізовані канделябри; і те сказати, світло свічок є набагато приємнішим, лагіднішим, як світло газових ламп. Усі того вечора були веселими і дотепними. Кожен, діждавши своєї черги, виголошував промову. Перрі мав говорити про історію Канади — я вже приготувалася внутрішньо до справжньої лекції, вельми розважливої і вкрай нудної, — але несподівано він змінив свій намір і заговорив про свічі, імпровізуючи в міру натхнення. Розповідав про свічі, що їх бачив у різних країнах, як був ще хлоп’ям і плавав морями-океанами разом зі своїм батьком. Це було так захопливо, так яскраво і дотепно, аж ми, слухачі, сиділи, наче прикуті. Я впевнена: і школярі, й школярки вмить забули тоді про злощасну французьку моду і про старого хлібороба, що орав і сіяв.

Тітка Рут не завважила ще браку свічок. Завтра їду до Місячного Серпа. Проситиму тітку Лауру про ще одну коробку свічок (вона не відмовить — я знаю!), відтак привезу її тітці Рут і матиму спокій.

22 травня 19…

Сьогодні надійшов на мою адресу довгий, грубий, ненависний конверт. «Золоті миттєвості» повернули мій рукопис. Друкований текст повідомляв:

«З цікавістю прочитали Ваше оповідання. Шкодуємо, але наразі не