Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Але я настільки тупий, що не розумію, що мене залякують; я розумію тільки, що правильно, а що — ні. Повертаюся до них і на підвищених тонах кажу: «Ви б спершу з’ясували, хто почав, замість того, щоб на проблеми нариватися».

Ці бики були настільки вражені, що залякування не дало ефекту, що відступилися.

Потім один підійшов до мене і сказав:

— Ти правий, Керлі завжди перший наривається, а потім просить нас вписатися.

— Ну, ясно, що я правий, — кажу, і той хлопець сідає біля мене.

Керлі з двома корешами підходить і сідає за барну стійку через два стільці від мене. Каже щось про моє підбите око, я відповідаю, що його не краще.

Я й далі говорив грубо, бо мені здавалося, що саме так мають розмовляти справжні мужики в барах.

Напруга зростає, люди в барі починають переживати, чим це все закінчиться. Бармен каже:

— Тут не можна битися, хлопці! Заспокойтеся!

Керлі шипить:

— Усе в порядку. Ми його почекаємо надворі.

А потім заходить якийсь геній. У кожній сфері є свої першокласні знавці. Підходить до мене і каже: «Привіт, Ден! Не знав, що ти в місті! Радий тебе бачити!».

А потім каже до Керлі: «Привіт, Пол! Я хочу познайомити тебе зі своїм другом, Деном. Я думаю, ви сподобаєтеся один одному. Потисніть руки, хлопці».

Ми потискаємо руки. Керлі каже: «Радий познайомитися».

А потім цей геній схиляється наді мною і швидко шепоче:

— А тепер вали звідси, швидко!

— Але вони сказали, що…

— Просто вали!

Я взяв піджак і швиденько вийшов. Ішов попід будинками на той випадок, якщо вони будуть мене шукати. Але ніхто за мною не гнався, і я спокійно дійшов до готелю. Так сталося, що в той день я прочитав останню лекцію в Буфало і більше в бар «Алібі» не заходив, принаймні кілька років.

Років через десять я таки зайшов в «Алібі» — там усе змінилося. Бар уже не був таким симпатичним і доглянутим місцем; усе було якесь бруднувате, у барі крутилися якісь підозрілі типи. Я поговорив з барменом, це теж була нова людина, і згадав старі часи.

— О так, — сказав він. — Колись тут зависали букмекери зі своїми дівчатами.

Тоді я зрозумів, чому тут було так багато приязних і елегантних людей і чому весь час дзеленчали телефони.

Прокинувшись наступного ранку, я подивився у дзеркало і зрозумів, що за пару годин під оком буде величезний фінгал. Повернувшись на Ітаку, я пішов занести якісь папери в кабінет декана. Професор філософії побачив мій фінгал і вигукнув:

— О, містере Фейнман! Тільки не кажіть, що вдарилися об двері.

— Нічого подібного, — відповідаю. — Я побився в туалеті бару в Буфало.

— Ха-ха-ха, — розсміявся він.

Була ще одна проблема — я мав читати лекцію студентам. Заходжу в аудиторію, схиливши голову, ніби дивлюся у свої нотатки. Збираюся з духом, піднімаю голову, дивлюся на них і кажу, як завжди перед лекцією, тільки суворішим голосом:

— Питання є?

Коли я викладав у Корнелі, то часто заїжджав додому у Фар-Рокевей. І от якось сиджу вдома — дзеленчить телефон: МІЖМІСЬКИЙ дзвінок з Каліфорнії. У ті часи міжміський дзвінок означав щось дуже важливе, особливо коли дзвонять з такого чудового місця, як Каліфорнія, за мільйон кілометрів звідси.

Чоловічий голос питає:

— Це професор Фейнман з Корнельського університету?

— Так.

— Це містер такий-то з авіабудівельної компанії такої-то. — (Він назвав велику авіабудівельну компанію з Каліфорнії, але, на жаль, я забув, яку саме). — Ми збираємося відкрити лабораторію з розробки реактивних літаків на ядерній тязі. Річний бюджет стільки-то мільйонів доларів… — (Називає смачні цифри).

Я кажу:

— Хвилинку, сер. Я не розумію, чому ви мені це розповідаєте.

— Дозвольте я розповім, — каже він. — Дайте мені все пояснити по-своєму.

Далі він розповідає, скільки людей буде працювати в цій лабораторії, стільки-то людей такого рівня, стільки-то докторів наук…

— Пробачте, сер, — кажу, — мені здається, ви помилилися і говорите не з тією людиною.

— Я говорю з Річардом Фейнманом? Річардом Ф. Фейнманом?

— Так, але ви…

— Дозвольте, будь ласка, я докажу, сер, а потім ми поговоримо.

— Гаразд.

Сідаю і в піввуха слухаю, що він там верзе про цей наполеонівський прожект; поняття зеленого не маючи, чому він розповідає все це мені.

Нарешті він закінчив і каже:

— Я розповідаю все це тому, що ми хочемо запросити вас на посаду директора лабораторії.

— А ви впевнені, що говорите з потрібною людиною? — відповідаю. — Я професор теоретичної фізики. Не інженер-ракетник, не авіаконструктор, я дуже далекий від теми.

— Так, ми впевнені, що ви саме та людина, яка нам потрібна.

— А звідки ви взяли моє прізвище? Чому вирішили подзвонити саме мені?

— Сер, ваше ім’я значиться в патенті на реактивні літаки на ядерній тязі.

— А-а-а! — кажу, і згадую, чому моє ім’я стоїть на цьому патенті.

Я зараз розкажу вам цю історію. І кажу співрозмовнику:

— Вибачте, але я хотів би залишитися професором у Корнельському університеті.

Історія така. Під час війни в Лос-Аламосі був один дуже приємний чоловік, завідувач державного патентного бюро на ім’я капітан Сміт. Він розіслав усім службову записку, у якій говорилося приблизно таке: «Патентне бюро зареєструє будь-яку ідею, над якою ви працюєте на замовлення уряду Сполучених Штатів. Будь-яку ідею, дотичну до ядерної енергії і її практичного використання, навіть якщо вона здається вам очевидною; це не так, далеко не для всіх вона очевидна. Просто зайдіть до мене в кабінет і розкажіть про свою ідею».

Я зустрів Сміта за обідом і по дорозі назад у технічну зону кажу йому: «Цей ваш циркуляр… Це ж божевілля: йти і розповідати про кожну ідею…».

Ми обговорили те і се і тим часом дійшли до його кабінету. Я кажу: «У мене стільки ідей щодо ядерної енергії, абсолютно очевидних, що я можу викладати їх до