Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

балкон потикатись. Та хіба їй заборониш. Приїжджає вчора Шерифом з прогулянки — балкон навстіж. Травка випрані ганчірки вивішує. Сама мокра, у незмитому милі, очі сяють — помічниця. Як висвариш. Загнала до кімнати, просканувала вулицю попід вікнами. Біля сміттєзбірників бовваніє постать. Бомж? Схоже — нова двірничка. Альбіна Лопата. Неприємна жіночка. Завзята двірничка, здається, й живе на вулиці: чистить, шкребе, замітає, не присяде. І щодня виникає Маріванні на шляху. Завжди посміхається, прочиняє двері перед візком, підлещується до Шерифа шматками задорогої, як на пролетарку, ковбаси. Вивчає маршрути й хронометрує? Хтозна.

Альбіна демонструвала дива роботящості, привітності. Потроху розтала крига недовіри до чужачки, правдиву трудящу женщину прийняли до політбюра завсідниці дворових посиденьок.

Зворушлива, в серіальному дусі, історія життя бідної сироти, яка самотужки вигрібала проти життєвої течії, проорала потрібну борозну в душах правдивих трударок жіночок.

Настав день, коли й Маріванна зупинила запряженого Шерифа. Погомоніти з Альбіною. Та зраділа, як виграшеві в лотерею. Слово до слова, Маріванна пристала навіть на запобігливу пропозицію двірнички купувати їй продукти та заносити додому, за символічну платню. Це ж треба, скільки ви кефіру купуєте, хіба собачка ваший теж його полюбляє? Гав, — солідно підтвердив Шериф при слові «кефір».

Маріванна, відчувши зацікавленого слухача, розповіла Альбіні, що вона ляга спати без снодійного. А Шера — той вихлепує мало не літру кефіру, а тоді вже засинає. Й спить до ранку. Хоч з гармати стрель. Лікар сказав, що літнім людям, надто хворим, передовсім треба дотримуватися режиму.

Режиму харчування, режиму гуляння, режиму сну.

То ми з Шерою живемо за годинником: одинадцяту пробило, кефір — і в люлю. Хвилина в хвилину.

Добігав кінця тиждень, відведений Крутою Грипі. Як завжди, вранці Альбіна Грипа занесла Маріванні замовлені харчі. Півтора літра кефіру та дещо з дрібниць. Травка звично сховалася у ванній. Грипа глипнула цупко на дві тарелі на кухняному столі. Маріванна погляд перехопила, забідкалася: нездужаю, не можу мити посуд, ото назбираю за тиждень, а тоді купою і вимию.

Майже не гомоніли, бо Грипа поспішала. Маріванна щиро дякувала, Шера не гарчав, але й приязні не виказував, панібратства не дозволяв, поповзом — у засідку під столом, пантрувати.

День минувся без пригод. По одинадцятій вечора в квартирі Маріванни задзвонило. Повторно. Крутнувся ключ у замку. Двері поволеньки прочинилися. У кімнаті горіло світло. Обережні кроки прошелестіли туди. На порозі вродилася Альбіна Лопата, вона ж Грипа Бевзь. Огледілась.

Блимав телевізор. На широкій канапі лежала Маріванна, пообіч умостилися Травіата і Шериф.

Трійця безклопітно спала. На тумбочці два порожні пакети кефіру, незакорковані снодійні краплі, під ногами — миска Шерифа зі слідами того самого кефіру. Вже не скрадаючись, Грипа рушила на кухню, знайшла велику каструлю, налила води, увімкнула газ, зачекала, доки окріп скипів, вода вихлюпнулася. Вимкнула газ, знову крутнула ручки під каструлею. Легко зашипів газ.

Перевірила кватирки, щільно попричиняла, витерла ганчіркою боки каструлі, ручки газплити, видобула фотоапарата, клацнула кількоро: жінки з собакою на канапі, вимкнена газплита без вогню у горілках, зачинені кватирки, знову група на канапі без ознак життя. Дослухалася звуків у коридорі, сторожко вийшла, пошаруділа в замку.

Ліфт зіґнорувала. Консьєржка вже пішла. Двері на ніч замикалися кодовим замком, ключі — у всіх мешканців парадного. Грипа пірнула в пітьму.

Командо відохочував Зірку від прогулянки катером. А ти мусиш там бути? Мушу. А хочеш?

Зіронько, я на роботі. То й я поїду. Свіже повітря не зашкодить. Скучила за простором, за річкою.

Нічого не станеться. Ти ж будеш поруч.

Ранок — напрочуд. Білий прогулянковий катер хизувався золотою назвою «Крутий Роґуль».

— Саврадимич! Де тебе носить? — загукала до захеканого Пікайзена Зінька.

Пікайзен умент примчав. Коротко стрижений, з утятою під корінь косою, ще й підфарбований та піддутий феном. Невідпорний. Гіпейні лахи змінив на червоний піджак з золотими ґудзиками, перевзувся в мокасини на високих підборах. Ногу ставив, аби виднілися золоті остроги. Капелюха як не було. Вишитої краватки — теж. Зіньці заціпило.

— Слухай, я забула, як тебе звати? — нерішучо поспитала вона. — А то я все Саврадимич та Саврадимич…

— Анатолем, — зашарівся Пікайзен. — Можна Толіком.

Гості з’їжджалися. Обслуга сліпила очі сніжно білими одностроями, капітан — копія голлівудського гвяздора, з камбуза — марево запаморочливих пахощів, із радіорубки — Шуфутинський з «Наколочкою».

— Толян, — отямилася Зінька, — біжи до радистів, хай терміново ставлять наше. Крутая почує, вуха повідриває. Вкраїнська гордість власна є! Співаєм-слухаєм своє!

Пікайзен, удоволений ефектом свого нового іміджу, зник. За хвилину з динаміків катера затужила, перекрикуючи чайок, сердита на весь світ Ірина Білик.

Команда Командо професійно розбіглася катером, перевіряючи закутки. Під’їхав на джипі й він, висадив з авта Зірку, допровадив на катер, турботливо всадовив, перевірив, чи зручно й безпечно. Зірка змарніла. Помітний живіт, бліде обличчя, сторожкі очі. Командо, приставивши до неї свого хлопця, повіявся. Джип рвонув з причалу. Зірка провела його довгим поглядом. Уважний спостерігач прочитав би в цьому погляді… Та уважний спостерігач ще не під’їхав.

Гості не барилися. Гарні автівки чалилися зграєю перед дебаркадером. Клопотався виразною картинкою свята Олег Ткач з професійною камерою на плечі. Зацвірінькав гурт дівчаток в українських шатах, їх випасала вихователька в шовковому костюмі зі штаньми і мєлірованій фризурі. Пробалансувала хистким трапом само зречено шикарна, як перед кінцем світу, Лаура Валентинівна в образі мадам Батерфляй: неймовірно повітряна, розписана ієрогліфами сукня кутала постать, флюїди духів «Кензо» долали гастрономічні пахощі, складна зачіска, як на рожнах, на бамбукових шпильках, нагадувала недоплетену шкарпетку зі шпицями. Перед макіяжем капітулював би головний гример театру «Кабукі». Позад неї дріботів на товстих ніжках власник «Деметри». Головний Деметр був сповнений тієї впевненості в собі, що постає з рахунків у банках, пожмаканий лляний костюмчик за кілометр відгонив лондонським магазином «Harrоds», де лише краватка із пришпилькою потягне на дві з половиною тисячі фунтів, а сорочка в смужечку зі сторчовим комірцем — принаймні паризькою Ґалері Лафаєт. Духмянів Аngelом від Тьєрі Мюллера.

Зустрічала голонога, голошия,