Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Поруч із шофером їхав уцілілий автоматник; у нього була забинтована голова. Ззаду, подавшись уперед, сидів чоловік з великою головою, рідким розпатланим волоссям, що не могло покрити лисину, у старому чорному піджаці і при галстуці, невміло пов'язаному на зім'ятій сорочці, — як пізніше дізнався Миколка, це був староста села Стрижевці. Обіч нього, держачи в руках автомати, лякливо позирали два поліцаї, а третій, що примостився на запасному колесі, думав тільки про те, щоб не зірватися.

— Ей, хлопче! Що там вибухнуло? — крикнув староста.

Хоч Миколка й приготувався до цієї зустрічі, але, побачивши стількох озброєних людей, відчув, що у нього пересохло в роті.

— Я тебе питаю, чортів сину! — вилаявся староста. — Під'їхати можна? Нічого не горить?..

— Ні, — тихо відповів Миколка.

— А що це за вибух?

— Не знаю, дядечку…

Староста перезирнувся з поліцаями і знову роздратовано звернувся до Миколки:

— Я тебе, дурня, питаю: там, значить, нічого більше не вибухає?..

— Н-ні, — сказав Миколка; він відчув на собі погляд автоматника, який сидів поруч із шофером.

— Ну, поїхали! — сказав староста, вдоволений допитом, і торкнув шофера за плече.

Але в цей момент автоматник відчинив дверцята машини і вискочив на дорогу. Він повільно підійшов до Миколки і зупинився перед ним, широко розставивши ноги. Миколка глянув йому в обличчя і раптом зрозумів, що все пропало, тепер уже не викрутишся. Він добре пам'ятав цього солдата, який стояв вартовим на переїзді біля станції. Треба тікати! Але куди? Солдат одразу ж скосить його автоматною черою… Залишалося одне: стояти і чекати, що буде. Шкода, що він не взяв гранати! Кинув би зараз одну в машину, другу собі під ноги… Сам би загинув, але й ворога б знищив.

Гітлерівець постояв трохи із зловтішною посмішкою на худорлявому, з запалими щоками обличчі, затим повільно підійшов і з усього розмаху вдарив хлопця по обличчю.

Миколка упав і, затуливши обличчя долонями, дико закричав:

— Дядечку! Не треба!

Ще не розуміючи, в чім справа, староста здивовано спостерігав цю сцену. Хлопчисько як хлопчисько. Хіба мало їх блукає зараз по дорогах.

— Герр зольдат, — сказав він, перемішуючи російські слова з німецькими, — дідько з ним, з кнабе!.. Бітте!.. Нам ніколи!..

Гітлерівець ступив до машини і заходився люто кричати на старосту, тицяючи пальцем вбік Миколки:

— Партизан!.. Коров!.. — Він швидко підвів руки вгору. — Бандит!.. Цвай юнген! Дохлий коров!..

Староста нарешті збагнув, про що йдеться. Солдат, видно, впізнав одного з тих, що привели корову на станцію. То он який птах несподівано потрапив їм до рук! Він виб'є з цього хлопчиська всі потрібні відомості і сам доставить його до міста, в гестапо.

Староста виплигнув з машини, припадаючи на ліву ногу, підбіг до Миколки і схопив його.

Миколка рвонувся і вкусив старосту за руку, той охнув, але хлопця не випустив. За хвилину, із зв'язаними руками і ногами, Миколка, зігнутий в три погибелі, лежав у машині біля ніг поліцаїв, які глузливо поглядали на нього.

— От щеня! — лаявся староста, потираючи укушену руку. — Зажди! Знатимеш у мене, з чим редьку їдять…

Миколка мовчав. Тонкі ремені, якими він був зв'язаний, вп'ялися в тіло. Хлопець не уявляв собі, що зможе витерпіти такий біль. Бувало, подряпає коліно і біжить додому, щоб залити йодом. А коли йод починав щипати, він ойкав, це здавалося йому нестерпним. А зараз терпів. Терпів і мовчав…

Машина трохи проїхала і зупинилася. Староста, автоматник і поліцаї вийшли з неї й стали оглядати те, що залишилося від «круппа», вантажу та солдатів, а шофер запалив цигарку і привалився до спинки сидіння. Він палив, одним оком зиркаючи на хлопця.

Можливо, десь у Німеччині і в нього лишився такий самий синок. Шофер хмурився, жував сигарету і зітхав.

Автоматник і поліцаї перетягли трупи вбитих на узбіччя дороги і поклали їх рядом. Староста шкандибав від одного ящика до другого, його брала досада. Нічого цікавого! Якби консерви, а то гранати. На біса вони! З них юшки не звариш…

Незважаючи на гострий біль, Миколка трохи підвівся і сперся на сидіння. Звідси йому було добре видно і розбиту машину, і кущі, в яких притаївся Вітя. «Чого ж він чекає? — тужливо думав Миколка. — Закидав би їх гранатами!.. Жоден не уцілів би!.. Мабуть, боїться влучити в мене!..»

Миколці хотілося крикнути: «Вітю, кидай!» — але він побоявся: Вітя може загаятись, і тоді вони загинуть обоє.

Можливо, так краще. Коли вони загинуть, хто ж тоді повернеться до партизанів і доповість Колеснику про все, що з ними сталося? Якщо Колесник знатиме, що їх спіткала невдача, він пошле когось іншого. Тепер батько вже ніколи більше не побачить свого Миколку!..

Важкий вибух пролунав зовсім поряд. Скрикнувши, попадали поліцаї. Автоматник і староста кинулися в різні боки. Шофер очманіло схопився за кермо і, не тямлячи, що він робить, дав задній хід. Це врятувало його від другого вибуху, що звалив автоматника, який метнувся було до кущів.

Миколка відчайдушно рвонувся, перевалився через борт і впав на землю. Він безпомічно борсався, стараючись звільнитися від ременів…

Шофер щось розгублено бурмотів. Зненацька до машини підбіг староста. Одним махом він кинув Миколку на заднє сидіння, скочив у кабіну, грюкнув дверцятами, і машина, круто розвернувшись, помчала до села.

Староста лаявся цілу дорогу. Він не міг збагнути, що сталося. Звідки летіли гранати? Шофер, який не знав майже жодного російського слова, намагався йому щось пояснити. Він, мабуть, бачив…

«Ось вам, ось вам!» — зловтішно думав Миколка. Він був радий, що не помилився у Віті. Недарма кажуть, що тільки у випробуваннях перевіряється справжня дружба!

Вітя забрався в саму гущавину і