Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— А, це ви, пане професоре! Прекрасно! Як вам поталанило на полюванні? Чи знайшли щось до свого гербарію?

— Так, капітане, — відповів я. — Та, на лихо, ми привели з собою цілу ватагу двоногих, надто близьке сусідство з якими дуже мене непокоїть.

— Яких двоногих?

— Дикунів!

— Дикунів? — перепитав насмішкувато капітан Немо. — І ви дивуєтеся, пане професоре, що, ступивши на землю в будь-якій точці земної кулі, натрапляєте на дикунів? Дикуни! А де ж їх нема? Та й чим ці люди, що ви їх взиваєте дикунами, гірші від інших?

— Але ж, капітане…

— Щодо мене, пане професоре, то я повсюдно стрічаю дикунів.

— Одначе, коли ви не бажаєте здибатися з ними ще й на борту «Наутілуса», годилося б ужити якихось заходів.

— Не хвилюйтеся, пане професоре, тут вони не страшні.

— Та їх дуже багато.

— Скільки ж?

— Щонайменше сотня.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, знов опускаючи пальці на клавіші,— коли б навіть усі тубільці Нової Гвінеї збіглися на цей берег, то й тоді вони не становили б аніякісінької загрози «Наутілусові».

Капітанові пальці забігали по клавішах, і я помітив, що він ударяє тільки по чорних кісточках, котрі надають мелодії суто шотландського колориту. Поринувши в мрії, він скоро забув про мене. Я не зважився більше до нього обзиватися.

Я вийшов на палубу. Вже настала ніч. Під цими широтами сонце заходить хутко, тут майже не буває вечірніх сутінків. Удалині ледве манячіли невиразні обриси острова Гвебороар. Але ватри, що тут і там горіли на березі, свідчили, що тубільці й гадки не мають розходитись.

Я довго сидів самотою на палубі, то думаючи про тубільців, — та вже без страху, бо перейнявся капітановою певністю, — то забуваючи про них, упиваючись чарами тропічної ночі. Подумки линув я до Франції, слідом за зодіаковими сузір'ями, що за кілька годин засяють над нею. Мерехтіли зорі, між ними світив повний місяць. І мені спало на думку, що цей вірний та поштивий супутник за одну добу знову вернеться сюди, підійме океанові води й звільнить «Наутілус» із коралових лещат.

Опівночі, допевнившись, що на темних водах панував такий же спокій, як і на березі, я повернувся до своєї каюти й ліг спати.

Ніч минула спокійно. Папуаси, певна річ, злякалися страхіття, що лежало на мілині, а то б вони відчиненим люком легко проникли всередину «Наутілуса».

Восьмого січня о десятій годині я вийшов на палубу. Поволі танула світанкова мла. Незабаром із пітьми виринув острів — спершу береги, а там і шпилі гір.

Тубільці й досі юрмилися на березі; їх за ніч побільшало — було вже душ із п'ятсот — шістсот. Кілька дикунів, скориставшись із відпливу, що оголив коралові рифи, наблизилися до «Наутілуса» й зупинились за два кабельтових од судна. Я добре їх бачив. То були папуаси, люди гарного племені, з атлетичною будовою, високим чолом, великим, але не плескатим носом, білими зубами. Кучеряве волосся, пофарбоване на червоне, яскраво виділялося на їхній шкірі, чорній і лискучій, як у нубійців. У мочках вух, розрізаних й витягнених донизу, висіли кістяні сережки. Своїм звичаєм дикуни були голі. Я помітив між ними кількох жінок; їхні стегна від крижів до колін прикрито спідницями, сплетеними із трав і підперезаними поясом із ліан. Ватажки мали на шиї оздобу у вигляді півмісяця і намисто з червоних та білих скелець. Майже всі вони були озброєні луками, стрілами й щитами; за плечима — щось на взірець сітки, повної круглих камінців, які метали вони пращею досить влучно.

Один із ватажків підійшов до самого «Наутілуса» і став пильно його роздивлятися. Певно, то був вождь вищого рангу, бо його обвивала габа з барвистого бананового листя із зубчастою оздобою.

Тубілець стояв зовсім близько, і вбити його було дуже легко, але я вважав за краще почекати, доки він викаже лихі наміри. За такої оказії європейці мусять не нападати, а тільки захищатися.

Під час відпливу тубільці шастали біля «Наутілуса», але не виявили ніякої ворожості. Вони часто повторювали слова «ассаї», і я розумів з їхніх жестів — папуаси запрошують мене вийти на берег, але мав за обачніше не користатися з цієї гостинності.

Отже, того дня нам не пощастило відвідати острів, на превеликий жаль Неда Ленда, якому хотілося поповнити припас. Та спритний канадець не гаяв марно часу — він заходився консервувати м'ясо й борошно, привезені з острова Гвебороар. Що ж до тубільців — вони повернулися на острів, тільки-но почався приплив і верхів'я коралових рифів стало зникати під водою. Але на березі юрмилося їх дедалі більше. Мабуть, вони прибували з навколишніх островів, точніше кажучи, з Папуа. Одначе я не помітив жодної піроги.

Знічев'я надумав я закинути невода в ці чудові прозорі води, крізь які виднілося морське дно, всіяне мушлями, зоофітами й водоростями. До речі, це був наш останній день у цих краях, бо назавтра — так пообіцяв капітан Немо — судно вийде в одкрите море.

Я гукнув Конселя, і він приніс мені легкого волочка, подібного на той, котрим ловлять устриць.

— А як дикуни? — спитав Консель. — З дозволу пана професора, мені здається, вони не такі вже й люті.

— Та все-таки, друже мій, вони людожери.

— Хай і так, а, видно, люди чесні,— відповів Консель. — Може ж бути ненажера чесним! Одне одному не заважає.

— Гаразд, Конселю. Я пристаю на твою думку, що вони чесні людоїди і чесно пожирають своїх бранців. А все ж я не бажаю, щоб мене — бодай і чесно — з'їли, тим-то триматимусь обачно, бо капітан «Наутілуса» й досі не вжив заходів безпеки. Ну, а тепер до роботи!

Дві години ми завзято працювали, але нічого путящого не виловили. Волочок набився всякою всячиною: «мідасовими вухами», «арфами», надто